Украдене щастя. Іван Франко

не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й на очi не бачила.

      Анна. А вiдки ж ви все те знаєте?

      Настя (смiється). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала, хто.

      Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?

      Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.

      Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчат (встають вiд їди). Спасибi вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!

      1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!

      Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.

      2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.

      1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте! (Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять).

      Ну, добранiч вам! (Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней).

      Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)

      Ява друга

      Анна i Настя.

      Настя. Та було хiба i менi йти.

      Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.

      Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках). Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?

      Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.

      Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?

      Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?

      Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.

      Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?

      Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?

      Анна. Вiд якого Михайла?

      Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?

      Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман – так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.

      Настя. Хто се тобi сказав?

      Анна. Я се знаю, брати говорили.

      Настя. Еге, то-то й є, що брати!

      Анна. Його мати сама лист менi показувала, плакала.

      Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.

      Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?

      Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандармах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

      Анна. Господи, що се таке? Що зо мною