Афонський пройдисвіт. Іван Нечуй-Левицький

i таки добре смирялись перед отцем Палладієм. Отець Палладій був з вчених i міг несподівано стати ігуменом або й apxiмандрнтом… Хитрі й смиренні на взір, ці ченці були з простих селян. Вони сиділи перед Палладієм, неначе ті чоловіки, що прийшли до батюшки годити вінчання або похорон. Але горілочку в отця Палладія хилили таки добре.

      – От шановний купець, либонь, дуже любить наше монастирське життя й ладен давати жертви на наш монастир, – промовив отець Палладій до отця Ісакія.

      – Спасенне діло! Добре діло! Тепер такий час… Час грішний, бо люди стали якісь скупі на жертви, – обізвався некрасномовно отець Ісакій.

      – Стали скупі… Ой, які скупі! А колись було не те… Благодарні боляри й болярині давали жертви на монастирі, – промовив отець Єремія тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронідоса, а другим косим на отця Палладія.

      – Перевелись тепер благочестиві та щедрі до монастирів боляри та болярині, – обізвався отець Палладій. – Тепер боляри шугнули за границю до Парижа, а болярині все в театрі, та в опері, та на балах, а не в церквах.

      – Гріх плодиться на світі, як бур'ян на городі: поли, поли, а він росте та розкорінюється, – сказав отець Ісакій, очевидячки, на практиці дуже знайомий з цією спеціальністю.

      – Слава вам і спасіння на небі, що ви не такі, – сказав отець Єремія, неначе кіт пронявкав, і знов опустив очі додолу, неначе засоромився, що вчинив гріх, бо став хвалеником світського незнайомого гостя.

      Двері в келію неначе рвонулись і одскочили, неначе в двері бурхнула буря… На порозі, ніби з землі виріс, з'явився отець Тарасій, високий, поставний, рум'яний, з широкими, повними, червоними устами, в новій рясі, що прилипла до стану, неначе модна сукня в якоїсь гладкої болярині.

      – А отець пастернак вже тут! О! Та й отець карлючка тут! – крикнув голосно отець Тарасій і не зареготався, а ніби весело заржав, мов молодий баский кінь.

      Він продражнив отця Ісакія пастернаком, а отця Єремію карлюкою-небогою, що була у бога, як співають в пісні. Ісакій і справді був схожий на пастернака, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч. Побачивши стороннього та ще й світського чоловіка, отець Тарасій раптом стулив широкого рота з якоюсь гримасою, котра ніби казала: «От туди к чорту! Удрав штуку, та невлад!»

      Отець Палладій заповістив і йому Копронідоса.

      «Спливаються осятри до купи! – подумав Копронідос. – Сам бог неначе жене їх бовтом в мою мережу; випала добра година познайомиться з багатшими ченцями».

      Ченці збиралися до отця Палладія, щоб побалакать до обіду та й по чарці в компанії випити перед їжею, бо вільного часу в їх було так багацько, що вони не знали, де дітись з нудьги. Отець Тарасій, бадьористий та жвавий, як москаль, перейшов через келію, задравши голову вгору. Клобук стримів на його голові, неначе великий ківер на солдатові за часів Миколи I. Три кінці чорної намітки клобука метлялись на спині, як метляються на вітpi стрічки в дівчат. Tapaciй аж вітер погнав по хаті своєю широкою рясою. Тоненькі, позліплювані, неначе котами позасмоктувані