Чорна рада. Пантелеймон Куліш

      От божевільне жіноцтво! — каже Черевань, — Куди він, туди й я!.. А як же пан Шрам махне за Дніпро?

      — То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до його в гості! І чому б не поїхати?

      — Да, їй-богу, Меласю, — каже Черевань, — я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.

      — Отсе буцімби за достаток його князем зовуть! — перебила Череваниха. — У його жінка — княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.

      — Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань, — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!

      Гуторять, попиваючи, аж ось — двері рип! І — так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.

      — От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку:

      В світлоньку входить,

      Як зоря сходить.

      В світлоньку ввійшла,

      Як зоря зійшла.

      А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?

      Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю.

      А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

      — Ну лиш, доню, — каже Черевань, — піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.

      Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить. Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:

      — Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.

      А Черевань тілько сміється.

      — А що ж, приятелю? — каже Шрам далі. Хоть би мені годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?

      А Черевань йому:

      — А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

      — Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

      Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поцілувались. Тоді за дітей, да й кажуть:

      — Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!

      Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:

      — Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?

      Обернувсь Черевань — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.

      — Меласю! — каже Черевань. — Чи бачиш, що тут у нас діється?

      — Бачу, бачу, пишний мій пане! — дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.

      Глянув