Дон Жуан. Пантелеймон Куліш

його ввесь вік.

      Тим годі хиби вже його слебезувати,

      Та й нічого гаразд про його розказати,

      Коли ж його страсті кипіли надто геть,

      Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,

      Та се того, що він палким на світ родився

      І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.

      ХХХVІ

      Які б там не були поважності його

      Чи хиби — натерпівсь бідаха усього,

      Признаймо се: воно нікому не зашкодить,

      Тяжку годиноньку — нехай до нас не ходить —

      Переболів дон Хоз, як опинивсь один

      На курені своїм серед німих руїн.

      Боги доматорства його кругом лежали.

      Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!

      ХХХVІІ

      Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один

      Наслідником його de jure — спадковим

      Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви

      В загребистих руках бариш дали б здоровий,

      Та краще одинець у матері росте,

      Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.

      Опекуном йому була сама Інеза

      Про догляд сторожкий природи й інтереса.

      ХХХVІІІ

      Найрозумніша з жон і вдів, також вона

      Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,

      Достойний пращурів правих лицарства сонець,

      (Кастилець по отцю, по неньці арагонець),

      Щоб левом-рицарем він був із лицарів, —

      Про той случай, як цар наш піде на царів, —

      Умів конем гасать удень і серед ночі,

      І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.

      ХХХІХ

      Та те, чого вона жадала над усе,

      Що бачила в самім собі, яко ж про се —

      Токмачила, немов з письма святого брала,

      Ученим, що синку про воспиток наймала, —

      Було: щоб воспит був без потуру — мораль

      Всі лекції його — пречисті, мов кришталь,

      Перш слухала сама і воспит був моральний,

      Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.

      2. Пісня перва (част. 2)

      ХL

      Всі мови, а найбільш він мертві штудував,

      З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,

      Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,

      Нащо ж бо панові таке, що звуть — практичне?

      «Слобідного» ж того, що скоромом зовуть,

      Не дано хлопцеві — ба! — навіть і нюхнуть,

      Найбільше ж таємно людського роду розплід,

      Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.

      ХLІ

      У класиках його морочили, хоч кинь,

      Нечисті любощі богів і їх богинь,

      Що гомону в римлян і греків наробили,

      Та ні штанів, ані корсажів не носили.

      Викручувались в тім поважні туторі,

      Як від ігумена ченці в монастирі.

      Та і Гомера, і Віргілія їх била

      Інеза, мов ченців: бо міфів не любила

      ХLІІ

      Овід