Байда, князь Вишневецький. Пантелеймон Куліш

      Той журби не знає.

      Ні, струни сі ослабли, заніміли

      В моїм буянні кримськими степами,

      В гонитвах за прудкою татарвою,

      За дикими бахматами-вітрами.

      Одна струна дзвінить потужно в мене,

      Мов те піро орлине против бурі;

      Мов Чорне море грає-заглушає

      Всі інші співи на моїй бандурі.

      (Співає).

      Гомін, гомін по дуброві...

      Туман поле покриває...

      Мати сина проганяє...

      Виходить Княгиня Вишневецька з Катрусею.

      Княгиня

      Мій орле сину! Де твій розум дівся?

      Щоб я тебе та з дому проганяла!

      Жене тебе не мати з дому, синку,

      А вольна воля, самохіть козацька,

      Що на Низу, мов болесті, набрався,

      Проявою в Литві й на Русі стався.

      Байда

      Моєї болесті, голубко-нене,

      Козацтво низове не знає звіку.

      Воно коралі, жемчуги турецькі

      Дарує з жарту степовій шинкарці.

      Княгиня

      А ти ж хіба не з жарту, синку, співом

      Про любощі сумні — гаї сповняєш?

      Невже ти справді сумом тим сумуєш,

      Що ним луна пісень твоїх лунає?

      Ще, як змуровано замкові мури,

      Вони пісень таких сумних не чули...

      Чого тобі, мій синку, сумовати

      І серцю неньки туги завдавати?

      Байда

      Не сум, а жаль бере мене великий

      На той гнівливий та понурий погляд.

      Ніхто не смів на мене так дивитись,

      Ні пишний москвитин, ні Турчин бучний,

      І я ні перед ким очей не знизив,

      А тут почув немовби страх у серці.

      Я зроду ще нікого не лякався,

      А тут чогось мій дух заколихався.

      Княгиня

      О синочку! То се тобі в Острозі

      Княгиня Ілліна дала розмаю?

      Чи, може, тирличем тебе поїла

      І до дочки твій дух приворожила?

      Я ж думала, що ти шуткуєш з нами,

      А ти до Гальшки любощами дишеш,

      До католички серденьком палаєш,

      Заручену свою забувши дома!

      Хіба ж на те Катрусю я пестила,

      Щоб ворог мій із неї насміявся?

      Тульчинський тим часом говорить Катрусі мімікою про любощі. Вона відказує мовчки, що мислі її на небі.

      Байда

      Хто ворог твій, матусю?

      Княгиня

      Та Костецька,

      Та ляхівка невірна, що відбила

      Острозького Іллю в сестри моєї,

      У бідної черниці. Не гріхом би,

      Ладом хорошим і звичаєм добрим

      Вона б на світ Катрусю появила.

      Зав’яла квітка, вмерла бідолашна,

      В чернецтві сором свій дівоцький скривши.

      Я патріархові за розрішеннє

      Та за заручини дала сто гривень,

      І ти покинути Катрусю хочеш

      Задля тієї Гальшки?

      Катруся

      Паньматусю!