На гастролях в Микитянах. Іван Нечуй-Левицький

дияконував поблизу, за Россю в Канівщині, і не пускав його їхати в таку далеч. Мати плакала й не згоджувалась, щоб він ішов в світи на одчай божий, куди він їхав ніби навмання та наосліп, не знаючи напевно, чи вийде щось путяще з його науки. Але він наваживсь їхать, намігся і таки поставив на своєму. Брат його, вистаравшись на священика й оженившись багатенько, став йому до помочі, посилав йому вряди-годи гроші на прожиток, доки він добув собі через свою падковитість до науки чималу стипендію од консерваторії й вистаравсь на артиста.

      Вже смерком, як надворі поночіло, матушка запросила гостей на вечерю. Після вечері, як наймички порались в горницях та прибирали з стола, Ївга вступила в покої й спитала в матушки, чи кликать Машу на вечерю в пекарню.

      – Як ти упоралась коло печі, то сідайте вечерять та й Машу кличте, – сказала матушка.

      Ївга побігла в садок і покликала Машу вечерять. Невелика на зріст, але широченька й ситенька, бо трохи спаслась на добрій харчі, Ївга була на взір непогана, кругловида, з кирпатим носиком, з чорними товстими кісьми та чорними рівними й довгими бровами. Тільки маленькі чорні очки були надзвичайно розумні й гострі, і такі блискучі, неначе вони були кришталеві. Вона була цікава, розумна й гостра на язик. Жвава та кмітлива, вона своїм розумом одразу втямила куховарську науку, вміла спекти й зварити, але була палка на вдачу, лайлива й дуже опришкувата. Служила вона в матушки вже давно: спочатку була за горничну, а потім і за куховарку. Матушці вона припадала до вподоби, бо нічого не зачіпала і вміла сама зготувать усякі потрави.

      Маша ввійшла в пекарню. Стіл вже був прибраний. Ївга поралась коло горшків. Мотря розкладала ложки. Незабаром увійшов наймит Левко, високий, чорнявий, жвавий та язикатий, незгірше Ївги, а за ним несміливо вступив наймитчук Петро, погонич коло плуга.

      – Ой, какое ж тут у вас свинство в кухне! – стрельнула одразу Маша, ще й спідню губу закопилила.

      Вона говорила мішаною мовою, мішаючи докупи великоруську й українську мову, як говорять в Києві міщани, і вже нехтувала українською мовою, нібито сільською.

      Наймити й Мотря осміхнулись. Вони терлись, м’ялись коло стола, і їм очевидячки було ніяково передніше од Маші сідати за стіл. Маша походжала по хаті, ніби справді якась панна з куделею чорного волосся на голові. Слугам уявлялось, що до їх випадком заскочила в пекарню на вечерю посесорова менша дочка, на котру Маша трохи скинулась з лиця і чорними бровами, і гостреньким довгеньким видом.

      – Де ж та свинота? Чи в хаті, чи в людях? – одрізала Ївга.

      – А верно в хати! Как здесь у вас нехарашо! И пола нет! – неслась чваньковита Маша.

      – Ба є! Хіба ж ви не бачите? Ондечки! – сказала Ївга, тикнувши рукою на піл коло лежанки.

      – Нет, вот этой пол! – сказала Маша й навіщось копирснула діл кінчиками черевиків, ставши навшпиньки. – Совсем, как у хохлов, мужиков. В Киеве в нашей кухне есть пол, и хороший пол з дубины,

      Але Маша тільки дерла носа. В їх,