Біда бабі Парасці Гришисі. Іван Нечуй-Левицький

пряженю та й їж, хоч розпережись, – говорила вже сердито Параска до невістки.

      Але вона глянула на Івана, і той гнів зслиз одразу. Іван був добрий і ще змалку любив її й горнувся до неї. Грицько все вештався надворі коло батька, а Іван сидів в хаті й ставав до послуги матері; щодня було і дров принесе, і хату замете, носить воду з криниці; часом помагав чистить картоплю на юшку, як в матері було багацько роботи та вештання в хаті.

      Іван стояв коло стола високий та рівний станом, та гарний, як і його батько. На білому чолі були неначе намальовані чорні брови; ясні чималі карі очі аж світились, як і в батька. Він сів край вікна, а мати все дивилась на його й не могла надивиться.

      Грицько поставив-таки на своєму: купив вівці й підсвинки, щоб розвести отару на своє, опрічне од материного хазяйство. Параска задумалась, дивлячись на ті вівці. І їй забажалось, щоб в неї в хаті була за невістку незадиркувата, тиха та помирлива Левадишина Килина, а не опришкувата та натуриста Марина, котра вже розібралась і почала піднімать голову: часто не слухала її й навіть почала гризтись з нею од того часу, як помер старий Омелько.

      «Ой коли б швидше Іван вибув свою службу, вернувсь додому та брав Килину, бо моя душа почуває, що з цією Мариною життя моє в хаті не буде тихе та мирне», – думала Параска, поглядаючи скоса на високу постать Марини, що поралась коло печі, неначе москаль ходив на муштрі.

      «Одже ж Іван правду каже, що Левадишині вівці незабаром будуть його, – думала баба, дивлячись на ясні карі синові очі та на чорні, як намальовані, брови. – Я вже давно прикмічаю, що Левадишина Килина горнеться та липне до його. Часом увечері вийду в садок, а Іван стоїть під грушею, спершись на тин, та все балакає з Килиною».