Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

й не знайдемо. Зжени на луг – там паші вдосталь.

      Івась не перечив. Знав – такий порядок. Узяв свитку, пугу і пішов до череди. Найбільш прудких волів, що вже добралися до узлісся, зігнав на луг. Хуржикового коня стриножив, а потім, простеливши на горбочку свитку, спокійненько улігся горілиць до зоряного неба, заклавши руки під голову.

      З дитинства любив отак лежати вечором або вночі, дивитися на нічне густо-синє небо, на зорі та місяць і думати, думати, думати, згадуючи і те, що було колись, і мріючи про майбутнє. Сьогодні пригадав ті щасливі дні, коли був поводирем у сліпого кобзаря Йосипа Солошенка. Йому було тільки вісім років, як померли від віспи його батьки і він залишився круглим сиротою. Так трапилося вже, що не було в нього ні діда, ні баби, ні братів, ні сестер. Навіть хоч далекої тітки чи дядька не знайшлося. Куди йому податися, що робити? Спасибі, добрі люди не дали загинути, нагодували, доглянули якийсь час, а потім, почувши, що Йосип Солошенко, знаний на Лубенщині кобзар, шукає поводиря, привели до нього.

      – Ось, діду, помічником тобі буде! Круглий сирота.

      Старий простягнув руку, помацав голову, обличчя – запитав:

      – Як тебе звати, малий?

      – Івасем.

      – Малий ти ще, Івасю, але скоро підростеш – і будеш впору. Залишайся в мене! Ти малий, а я старий і незрячий. От і будемо допомагати один одному. Згода?

      Так і залишився він у діда Йосипа. Водив його по ярмарках та весіллях, навчався грати на кобзі та співати. А що голос мав дзвінкий та сильний, то кобзар заохочував його до співу. І тоді на весь ярмарок лунала розлога і жаліслива пісня про Морозенка:

      Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче,

      За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче…

      Люди кидали торги, вози, мажі і валом валили на звуки кобзи і тієї пісні, ставали кружка, витирали сльозу, кидали в дідову шапку мідяки, а в торбину – хто що мав: і шматки хліба, і марципани, і цукерки для малого. А коли доходило в пісні до того місця, де вороги Морозенка «не вбивали, не рубали, лиш із нього, молодого, живцем серце виривали», то в Івася на очі набігали сльози і голос дзвенів, як туго натягнута струна, а жінки починали плакати вголос, і навіть чоловіки кріпилися, щоб не заплакати. Тоді в шапку, бувало, летіли не тільки мідяки, а й золоті та паперові асигнації, а козаки підносили кобзареві чарку оковитої чи кухоль пива.

      Івась дивиться на зорі і тихо усміхається своїм спогадам, уявляючи себе, малого. Не тільки горе тоді обсіло сироту, були й радощі. Дід Йосип не ображав і не зобиджав малого. Не бив, не кричав, а все більше голубив, навчав своєму ремеслу, справляв на зиму то нові чоботята, то шапку, то кожушка. Сердився тоді, коли Івась, навчаючись грати на кобзі, фальшивив, бувало:

      – Та не так! Ох, який же нетямущий! Дай сюди кобзу, ледащо!

      Добрий був старий! «Ледащо» – то була найгрубіша лайка, яку Івась чув з його вуст. Він брав кобзу і кілька разів проходився по струнах.

      – Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі.