Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

через Сулу, на Солоницю, а звідти – на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.

      Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювалося радістю. За багато років чумакування – спочатку наймитом, а потім і господарем – він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бo чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім того, воно п’янило свободою. Під тобою – безмежна земля, над тобою – безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя – маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут – степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще – безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!

      Хуржик дише на повні груди, підставляє лице сонцю і легкому вітерцеві, що залітає під полотняну сорочку, і окидає поглядом валку.

      А їй ні кінця ні краю! Голова вже сховалася попереду, а хвіст ще тільки виповз із долини. Та й не дивно: сто паровиць вирушало нині до Криму!

      Риплять дерев’яні ярма, натужно сопуть сірі воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі мажі з халабудами і без них. Де немає халабуд, там лежить цупка попона, щоб накривати товар під час дощу.

      – Все гаразд? Ніхто не відстав? – спитав Хуржик чумака, що проїздив мимо. – Ніхто не обламався?

      – Бог милував, – відповів той. – Ніхто не відстав і не обламався.

      – Добре! – кивнув Хуржик і помчав у голову валки.

      Ось і його десять паровиць – попереду. Міцні воли, всі з халабудами, а в них повно різного товару: і ковальського, і кравецького, і шевського. Вироби лубенських, роменських та миргородських умільців високо ціняться на базарах Криму. За виручене і солі набере, ще й з лихвою повернеться. А головне… А втім, не треба думати про це головне.

      Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.

      – Тьху! Згинь! Пропади! – сплюнув спересердя в дорожню куряву. – І не баламуть душу!

      Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.

      – Ну, що – все гаразд?

      Івась здвигнув плечима.

      – Ніби все.

      Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.

      – На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!

      Міст був без перил, і зауваження Хуржика було слушне. Івась став попереду мажі, взяв у руки налигача, що вільно висів у волів на рогах, і повів їх по нерівних і хистких соснових плахах, що враз заграли під колесами.

      Поки не переправилася