Третя зірка. Валерій Фурса

разів. Але, навчені гірким досвідом, діти Племені почали обходити стороною будь-які скелі. Після того полювання хижака стало не таким вдалим.

      Тоді Великий Хар почав підбиратися до дітей Племені річкою. Він тихо крокував її дном, а на поверхні води залишалися лише його очі і ніс. Щоб мати можливість вільно дихати і бачити все, що відбувається на берегах. Але після двох нападів Великого Хара з-під води діти Племені й до річки наближатися перестали. Добре, хоч струмків у Долині було достатньо. А у них Великий Хар сховатися вже не міг. Надто мілкими вони були для того.

      Внаслідок постійних переслідувань Великим Харом діти Племені вперше за всі часи свого існування почали робити собі запаси їжі, щоб можна було відсидітись у печерах, поки безжалісний мисливець буде знаходитись поблизу. Але надовго запасів не зробиш… І плоди, і м'ясо швидко псувались. Все зіпсоване потрібно було викидати, а запаси поновлювати знову й знову.

      А за межами печер їх часто підстерігав Великий Хар… Тому їм постійно доводилось проявляти і кмітливість, і вміння. Щоб і їжу роздобути, і самим на зуби мисливця не потрапити.

      Таким чином, діти Племені почали вчитися думати. Принаймні – деякі з них. А якщо людина задумується, то вона перестає бути дикою і хоча б чимось починає відрізнятись від оточуючого її тваринного світу.

      Того пам'ятного для Гора ранку ненажерливий хижак знову перехитрив усіх. Глибокої ночі він тихо-тихо підкрався до житла дітей Племені і у позі очікування завмер на скелі, що нависала над входами до печер. Перші, хто вийшов з них вранці, одразу ж і потрапили у пазурі Великого Хара. Після настільки вдалого полювання і швидкого наповнення шлунку він ліниво поплівся у тінь ближньої скелі і влігся під нею, щоб спокійно перетравити їжу. З Долини він поки що йти не збирався.

      Налякані у черговий раз, діти Племені зі страху позалазили у найвіддаленіші куточки своїх печер. Голодні та спраглі, вони боялися й носа висунути звідти. Зі страху вони навіть подумати не могли про те, що поки Великий Хар відпочиває, то їм можна було б і самим хоча б плодів назбирати і зробити запас води. Та проявляти свою нерозсудливу хоробрість на очах у грізного мисливця нікому не хотілося. Краще вже померти своєю власною смертю, нехай навіть від голоду і спраги, ніж стати їжею для Великого Хара.

      За всіма цими неподобствами байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але він чомусь ніколи не карав Великого Хара за його розбої в Долині. Він не метав у нього свій небесний вогонь. И навіть не намагався спопелити його своїми променями. Тому діти Племені дуже ображалися на нього за це. Хіба вони не шанували його? Хіба не вважали його своїм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар. Не було у нього відповідей на мовчазні запитання дітей Племені. Байдужим залишався він до їхніх молитов та заклинань.

      Одна лише Мати іноді тихо стогнала під ногами Великого Хара. Але що вона могла вдіяти йому, коли навіть Небесний Володар не вважав за доцільне втручатися у те, що творилось