Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя. Нік Вуйчич

      Спіраль розпуки

      У складний перехідний період, коли самооцінка і самосприйняття – на першому місці, я дозволив своїм тривогам взяти гору. Все погане в моєму житті переважало добре.

      Я витягнув коротку соломинку. Як я зможу жити нормальним життям? Як знайду роботу? Чи матиму дружину і дітей? Я завжди буду тягарем для своїх близьких.

      Я не скаржився на життя, поки не втратив надію. Повірте, втрата надії значно гірша за втрату кінцівок. Якщо вам знайоме відчуття нещастя й депресії, то ви знаєте, яким болісним може бути відчай. Я весь час злився, страждав і мучився, запитував у Бога, чому Він не дав мені того, що дає іншим. Що я зробив не так? Чому Ти не відповідаєш на мої молитви і прохання про руки і ноги? Чому мені не допомагаєш? Навіщо змушуєш мене страждати?

      Ані Бог, ані мої лікарі не могли пояснити, чому я народився таким. Відсутність пояснень, навіть наукових, змушувала мене страждати ще дужче. Я й далі думав, що коли б були якісь причини – духовні, медичні або інші, – то мені стало б легше. Біль не був би таким сильним.

      Досить часто я почувався настільки кепсько, що відмовлявся йти до школи. Раніше я ніколи не шкодував себе, весь час боровся зі своєю інвалідністю, прагнув жити нормальним життям, бавитися з іншими дітьми. Притаманні мені завзятість і наполегливість вражали батьків, вчителів і однокласників. Хоч у глибині душі я страшенно страждав.

      Я завжди був віруючою дитиною, ходив до церкви і вірив у силу молитви й цілющу силу Бога. Мене настільки поглинув Ісус, що під час вечері я завжди посміхався, думаючи, що Він зараз сидить поруч з нами за столом. У своїх молитвах я просив Його дати мені руки і ноги. Навіть готовий був задовольнитися однією рукою або однією ногою. Але вони не з’являлися, і я злився на Бога.

      Мені здавалося, що я збагнув Божий промисел. Я гадав, Він створив мене, щоб явити диво, щоб світ зрозумів, що Бог є. Я молився: «Господи, якщо Ти даси мені руки і ноги, я подорожуватиму світом, виступатиму на телебаченні й розповідатиму всім про це диво. І світ побачить силу Бога». Я говорив, що готовий слідувати Божим шляхом до кінця свого життя. Пам’ятаю свою молитву: «Господи, я знаю, що Ти створив мене таким, аби потім дати мені руки і ноги, щоб це диво довело людям Твою силу і любов». У дитинстві я збагнув, що Господь промовляє до нас різними мовами. Я відчував, що Він може відповісти, вселивши певне почуття в моє серце. Та мене оточувала тиша. Я нічого не відчував.

      Батьки казали мені: «Тільки Бог відає, чому ти таким народився». Я запитував у Бога, але Він не відповів мені. Постійні молитви і питання, на які не було відповіді, страшенно мучили мене – я ж бо раніше відчував міцний зв’язок із Ним.

      Були в мене й інші проблеми. Ми переїхали за тисячу миль на північ, у Квінсленд, де в нас не було родичів. Я разом позбувся тіточок, дядечків і двадцяти шести кузенів. Нелегким видався переїзд і для батьків. Попри їхню підтримку і любов, я не міг позбутися відчуття, що турбота про мене важким тягарем лежить на їхніх плечах.

      На