Кожному своє. Ярослав Трінчук

Він чимось стурбований, і зовнішній світ його не хвилює. Ковзне поглядом довкола і знову заглиблюється в себе. Час від часу поглядає на годинник. Очевидно, когось жде. Йому років сорок.

      Машина під’їхала тихо і, порівнявшись, зупинилась.

      Мужчина здригнувся.

      А з машини, добродушно посміхаючись, вийшов чоловік військової виправи. Він ішов повільно з почуттям власної гідності, з почуттям переваги над усім світом.

      Це майор КГБ Леонід Орович Паскудний.

      Чемно привітався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – і обидва, як добрі давні приятелі, повільно пішли берегом.

      – Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор і зупинився… – Григорію Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозуміти, що більше ваших фокусів ми терпіти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.

      Григорій Федорович підняв прутик і кинув у воду.

      – Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською діяльністю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомуністичною.

      Це майора трохи розвеселило, і він навіть засміявся, а потім серйозно:

      – Глядіть, якщо ви не відмовитесь від своєї наївної ідеї, то… І я вам нічим уже не допоможу… Цей устрій змінити не здатний ніхто.

      І пішов. Спокійно, з почуттям абсолютної переваги над усім світом.

      – Рік-два попрацюєте сторожем, потім побачимо… і ще: власне, задля цього я вас викликав, більше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрій змінити не здатний ніхто.

      Машина розтанула в осені. Осені 1985 року.

      Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки.

      ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА

      Море заспокоювалося. Хмари на небосхилі розірвались, і леза сонячних променів уткнулися у воду. Окремі вали, втративши свою руйнівну силу, ще пінилися над підводним камінням, а на берег викочувались ліниво, ніби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловіка, що сидить на скелі і вслуховується у зловісний шепіт хвиль.

      Це професор Григорій Федорович Братишин. Він у задумі. Гамір пташні, дивовижна архітектура неба, діалог моря і землі викликають у серці щемливий біль. Так було сотні мільйонів літ тому, коли й роду людського на землі ще не було, не зміниться нічого й тоді, як з роду цього не зостанеться і сліду.

      А земля довкола – як місячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалині бовваніють руїни хімічного заводу, що вибухнув і згорів кілька років тому, знищивши навкруги все живе. Коли проміння призахідного сонця пробивається крізь хмари і падає на скелет будівлі, чорні руїни ніби кривавлять.

      Ця мертва земля – його власність. Після аварії біохімік Микола Петрович Михайлів, давній друг професора, порадив викупити її у держави. Місцева влада зраділа, що може так легко скинути з себе одну з проблем і з радістю продала всю заражену територію Братишину.

      Михайлів у своїй лабораторії вивів грибок, який нейтралізує отруту, ним розчистили зо два гектари землі, і Григорій Федорович побудував тут, у самому центрі отруєного побережжя, дім.

      – Як гніздо орла, – вигукнув якось у захопленні полковник Леонід Орович Паскудний, милуючись на цей справді чудовий витвір архітектора Олега Івановича Чалого.

      Сама вілла, на перший погляд, непримітна. Насправді – це споруда з сучасних матеріалів, обладнана найскладнішою електронікою, створена у стилі української народної архітектури. Фасад першого поверху – конструкція зі скла й алюмінію – при бажанні розсувався, відкриваючи вид на море і південну частину побережжя. Тут розташована велика світлиця й три кімнати, кухня, комора. На другому – музична кімната, бібліотека, робочий кабінет. Другий поверх обрамляла галерея з різьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.

      Праворуч на виступі гори стояла вітротурбіна. Разом з сонячною батареєю, турбіною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тільки забезпечувала енергією, а й помпувала прісну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалік.

      З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.

      До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.

      На розчищеній землі зеленів молодий сад.

      Зі світом віллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довкола – жодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’яні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.

      – Настануть кращі часи, ми цю землю облагородимо, – сказав Микола Петрович Братишину. – Зараз мусимо чекати.

      Чалий, друг Братишина ще з брежнєвських часів, як і всі, хто тоді смів мати власну думку, часто ходив без роботи. У відкритий конфлікт з владою він не вступав, тому з психушкою і з тюрмою не знайомився, але певного заробітку не мав