Тарас Шевченко та його доба. Том 1. Віктор Берестенко

малює те село Шевченко у всім відомому початку «Княжни». Гнівними залізними прокляттями затаврував він тих, хто пише солодкі елегії про те ж таки село, ситих паничів, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих літ своїх бачив пекло…

      А раю, раю на землі прагнув усе життя поет, закоханий у світлу красу людини, в світлу красу Катерини, Наймички, Марії.

      У нашім раю на землі

      Нічого кращого немає,

      Як тая мати молодая

      З своїм дитяточком малим.

      Якби я був скульптором, то викарбував би саме ці слова на пам’ятнику Шевченкові. Мрією про рай на землі овіяний початок «Наймички», всі персонажі якої передовсім добрі люди. Мрія ця увінчує й поему «Сліпий»:

      Бо не було того дива,

      Може, споконвіку,

      Щоб щаслива була жінка

      З сліпим чоловіком!

      От же сталось таке диво!

      Год, другий минає,

      Як побрались; а дивіться —

      Вкупочці гуляють

      По садочку. Старий батько

      Сидить коло хати,

      Та вчить внука маленького

      Чолом оддавати.

      Але найдивніше, просто-таки неймовірно, як сполучаються з гнівними прокльонами «злим людям», тобто панам, гнобителям, осквернителям жіночої краси й дитячої радості, душогубам і хижакам, – як сполучаються в найтяжчі роки поетового життя – у казематі, в солдатчині – з найчорнішими фарбами фарби найясніші, як виникають «в темній ямі, як на те» сонячні, безхмарні картини, які я не побоюсь назвати ідиліями. Поруч з безмірно печальним «Заросли шляхи тернами на тую країну» – погоже, як літній ранок, «Зацвіла в долині червона калина», поруч з розпачливим «Огні горять, музика грає» – прегарне, як лагідний вечір, «І досі сниться під горою, між вербами та осокою біленька хаточка…» І так до кінця життя поетового: з глибоким зітханням – «Дівча любе, чорнобриве несло з льоху пиво» межує закоханий гімн природі «Ой діброво, темний гаю». За саркастичним «Гімном черничим» безпосередньо виступає залитий сонячним промінням малюнок – «Над Дніпровою сагою», після трагічного «І день іде, і ніч іде» – повне радості й надії «Тече вода з-під явора»… А останній, незадовго до смерті написаний вірш «Чи не покинуть нам, небого» кінчається зверненням до музи:

      Веселенько заспіваєм…

      Це все я веду до того, що душевний діапазон Шевченка був надзвичайно, незмірно широкий – від найглибшого трагізму до висот блакитної радості. У тій частині своєї поезії, яку я умовно назвав колись «жіночою лірикою Шевченка», тобто в піснях від дівочого, від жіночого імені, паралелі до яких я знову-таки не можу знайти в світовій літературі, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттів – від розпачливих «Ой люлі, люлі, моя дитино» або «Ой пішла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, відчайдушного «У перетику ходила…». Відчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дівчина, що по черзі кохалась то з мірошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матері, кого ж вона матиме своїм зятем, жартома відповідає:

      Усіх, усіх, моя мамо,

      У неділеньку зятями

      Будеш звати.

      Підозріла якась веселість, нарочита якась легкодухість, за якою криється майбутня, може, вже сьогоднішня,