Правознавство. Коллектив авторов

договірних статей і видачі йому жалуваної грамоти, а також було призначено до гетьмана резидента (співправителя). З цією ж метою в 1722 р. було створено і Малоросійську колегію. Хоча загроза війни з Туреччиною, а отже, потреба в козацькому війську зумовлювали й політику «приласкания тамошнего народа», бо «когда с турками война начнется, тогда малороссияне… потребны будут во обороне от крымских татар»6.

      І хоча гетьман Кирило Розумовський про становище в Україні цариці Єлизаветі Петрівні доповідав: «…Дерзновение приемлю Вашему Императорскому Величеству всеподданнейше донести, что Малая Россия во всех ее пределах, самодержавию Вашего Величества подвластных, Богу благодарение, находится в верноприсяжной своей должности, и никаких посторонних ниже подсылок, ниже каких-либо сумнительств по сие время нигде и ни от кого не слышно, и не было. О чем собственно моей рабской должности Вашему Императорскому Величеству доношу, и, припадая к стопам, есмь по конец жизни моей Вашего Императорского Величества всеподданнейший и всенижайший раб граф Кирила Разумовский. Марта 17 дня 1757 г. Глухов»7, політика царизму щодо України була послідовною.

      Характерним її прикладом є настанова Катерини II князю О. В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора Малоросії (квітень, 1764 р.) «…Треба викоренити звихнену думку (українців), за якою вони вважають себе окремим народом, іншим від тутешнього (московського). Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв. Порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно. Але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно – безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, неначе вовки на ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба змагатися, щоб час і назва гетьманів зникли»8.

      Як наслідок, гетьманство в Україні було ліквідоване, а при цьому наказувалось: «…Cмотреть накрепко, чтоб как в главных делах, так и в прочих какой противности не было, и народ к тому побуждаем от кого не был, и разведывать того накрепко всякими способы… Ежели тамошняя старшина будут намерения свои показывать, или просить о выборе гетмана, то надлежит пристойным образом советом своим… от того отвращать и при том проведывать и смотреть недреманным оком, кто из старшины в те гетманы будут желательны и не будут ли собирать челобитен… то в Кабинет Наш о том немедленно доносить»9.

      А подальша політика Росії щодо України завершилась тим, що 5 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ російська армія під проводом генерала Текелія зруйнувала Запорізьку Січ, і Україна опинилася у складі Російської імперії.

      У лютому 1917 р. в результаті буржуазно-демократичної

6

Там само. – С. 10.

7

Васильчаков А. А. Семейство Разумовских. – СПб., 1880. – Т. 1. – С. 207.

8

Чайковський А. С., Щербак М. Г. За законом і над законом: З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IХ – початок ХХ ст.). – К.: Україна, 1996. – С. 170.

9

Таємна інструкція князю О. Шаховському по управлінню Гетьманщиною // Сборник Русского исторического общества. – Юрьев, 1900. – Т. 108. – С. 40.