Про життя. Оксана Калина

давно б послала всіх під три чорти, якби не ці страшні ночі.

      Оксана пішла іншим шляхом і намагалась зрозуміти походження цього сну. Звідки вона повинна знайти вихід? Що її загнало в ці руїни? Що це взагалі за руїни такі бісові? Подруга радила звернутись до кваліфікованого психолога, але Оксані чомусь здавалося, що психолог тут же їй поставить якийсь невтішний діагноз, тому й не поспішала нікуди йти.

      А жахи продовжували мучити її. Оксана майже зовсім перестала спати і від виснаження ледь трималася на ногах.

      – Що не так? – питала вона своє відображення в дзеркалі, – скажи, що не так? Не так живу? Роблю щось неправильно? Підкажіть хто не будь!

      Раптом Оксана потягнулась до настінного відривного календаря, видрала його разом з гвіздочком і зі злістю кинула на підлогу. Календар, мов підбита птаха, упав на темну зелень килима. Оксані ніби трохи полегшало, хоча календар тут був зовсім ні до чого, тим більше, православний. Їй зробилось соромно. Оксана підійшла до календаря, підняла його. Він відкрився на сторінці із притчею про прощення.

      – Скільки разів потрібно прощати винуватцям своїм? Чи до семи? – прочитала вона дрібно набраний текст.

      – Кажу вам – не до семи, а до семидеся ти семи, – була відповідь.

      І тут Оксана зрозуміла, ніби осяяло. Це вона сама – руїна. Стільки накопилося в душі злості і гіркоти за нещасливе дитинство, яке вона провела, ховаючись по сусідам від п’яного вітчима. За нещасну матір, яка крім тяжкої роботи нічого не бачила. За вічну бідність і безгрошів’я. За перше, нерозділене кохання. спогади про яке досі терзали серце. Від природи тонка і ранима, Оксана була досить скритною і ніколи не виносила свої почуття на загал, переживала все в собі. Допереживалась.

      Відірвавши листочок від календаря, Оксана почала вчитуватися в слова. Чим більше читала, тим легше ставало. Бо тільки відпустивши і пробачивши всім ти зможеш ступити на нову дорогу і в нове життя.

      По чарці

      – Наливай! – сказав Роман і підсунув чарку.

      – Лєгко! – відповів Ярик і щедро плюснув у гранчак.

      Хлопці випили.

      – Харашо пішла! – сказали вони разом і розсміялися.

      За першою пішла друга, потім третя, четверта…

      По мірі того, як порожніла пляшка, світ навколо розфарбовувався в яскраві, хоча дещо розмиті кольори, на душі може й не світлішало, але веселішало точно. Горілка закінчилась, але остаточної «поліровки» і кондиції мужики ще не досягли, тож попхалися за пивом.

      – Знач так, – сказав Ярик, – хто зможе присісти десять разів і віджатися від землі п'ять – той отримує пляшку пива. Хто не зможе – іде в…

      – Яволь, мій капітан! – Роман спробував виструнчитися, але не втримався і гепнувся, наче мішок, додолу і тут же почав віджиматися. Виходило в нього так собі, але з горем пополам він таки це зробив.

      – Гони пляшку, братан! – сказав він Ярику. Той у відповідь скрутив дулю:

      – Ще десять присідань!

      Роман намагався присісти, але в нього нічого не виходило: неслухняні