Сонячний Птах. Уилбур Смит

їм це, Джозефе.

      Я звернув увагу на те, що Джозеф переклав їм цю жартівливу характеристику з великою точністю.

      – А щодо тебе, Джозефе, то ти йолоп.

      Лорен легкою танцювальною ходою відійшов від мене, наблизився до Джозефа й відкритою долонею вдарив його в обличчя. Виляск від цього удару був на диво лункий, а удар такий сильний, що примусив Джозефа обкрутитися на повне коло, перш ніж він упав на землю. Він сидів, хитаючись, із кутика рота стікала цівка крові там, де зуби врізалися в його товсту нижню губу.

      – Як бачите, я досі сміюся, – сказав Лорен, звертаючись до приголомшеної публіки. – Я навіть іще не розгнівався. Подумайте, що може статися з кожним, хто по-справжньому мене розгніває.

      Вантаж швидко повернули на вантажівку, й ми поїхали далі.

      – Що ж, – сказала Саллі, – тепер ми можемо розраховувати на повну співпрацю до кінця подорожі. Чому великий білий бвана не скористався бичем, щоб не бруднити руки?

      – Розкажи їй, Бене.

      Лорен не дивився ні на мене, ні на неї, поки я розповідав Саллі про кампанію умисного спротиву, яку слуги влаштували проти нас.

      – Я переконаний, Лоренові було неприємно дати ляпас тому чоловікові. Але він завів вантажівку в канаву умисне. Нам лишилося тільки три з половиною дні, щоб дістатися до тих Кривавих Пагорбів, і ми не можемо дозволити, щоб нам улаштовували нові трюки.

      Саллі негайно забула про своє співчуття Джозефу.

      – Криваві Пагорби, – зловтішно повторила вона. – Господи, це розбуджує в уяві видіння принесених у жертву людей і…

      – Імовірніше, назва пояснюється червоним кольором пагорбів, – припустив я.

      – І це табу! – Вона пустила мої слова повз вуха. – Либонь, причина в руїнах. О Боже, я відчуваю це у своїй крові – храми, наповнені скарбами, реліквії та письмові пам’ятки великої цивілізації, гробниці, зброя…

      – Ти бачиш, що ставлення моєї асистентки до нашого відкриття неупереджене, неромантичне й цілком наукове, – сказав я Лоренові, й він усміхнувся.

      – Хоч таке ставлення мене й дратує, але в цю мить я почуваю те саме, що й вона, – зізнався Лорен.

      – Схоже, ви трохи порозумнішали, чоловіче, – з дошкульною іронією сказала йому Саллі.

      Була вже друга година дня, коли ми дісталися до того місця на східному краї улоговини, звідки ми мали їхати до пагорбів за компасом, й майже відразу стало очевидно, що сьогодні ми до них не доїдемо. Їхати було дуже важко, піщаний вельд обліплював колеса автомобілів і зменшував швидкість нашого просування вперед до повільної ходьби. З півдесятка разів колеса вантажівок глибоко загрузали в піску, й ми мусили витягувати їх чотириколісною трансмісією лендровера. Щоразу, коли це траплялося, водій і вся команда вибачалися довго й багатослівно.

      Пісок поглинув усі сліди від недавніх дощів, але вони свідчили про себе новою зеленню, яка вкутувала колючі кущі та дерева акацій, а ще драматичніше в розсипах диких квітів, які вкривали все навкруги товстим килимом.

      Їхнє насіння