Загадки історії. Отсутствует

між собою.

      Перша кров

      Перший випадок використання державної сили проти єретиків відбувся на І Вселенському соборі в Нікеї (нині турецьке місто Ізнік) у 325 році. Тоді були заслані у вигнання олександрійський пресвітер Арій і його однодумці, які не визнавали цілковитої божественної природи Христа. Невідомо, чи заступилися за них учасники собору з партії, що перемогла, але один з них, Афанасій Великий (295–373), уже будучи архієпископом Олександрійської церкви і перебуваючи в немилості з боку аріан, що тоді мали підтримку держави, через кілька років марно протестував проти проведення церковного собору, на якому головує світський чиновник і на дверях чатують солдати.

      Афанасій Великий, єпископ Олександрійський

      Але було пізно: джина випустили з пляшки. Розкол терзав Церкву ще піввіку, і втручання світської влади його тільки посилювало.

      Не забарилися і перші страти єретиків. Прісцилліана, єпископа Авільського, звинуватили в єресі іспанські єпископи на підставах дуже хистких і засудили на двох соборах, що були скликані в Сарагосі – 380 року й у Бордо – 384 року. Тоді Прісцилліан звернувся до імператора, але той його не виправдав. У 385 році його разом з чотирма учнями стратили. Після цього святі єпископи Амбросій Медіоланський (Міланський) і Мартін Турський припинили спілкування з єпископами, що виступили за страту. Хоч більшість у Церкві мовчала, використання державних сил, проте, з часом увійшло в практику.

      Схизмою називають стан, коли певні помісні церкви втрачають єдність між собою. Якщо ж вони, перебуваючи у стані схизми, продовжують визнавати одна одну Церквою Христовою, тоді вони є церквами-сестрами в неповноті спілкування.

      Розкол – не акт, не поодинока разова подія, а тривалий процес відчуження церков. Тому вважати якусь певну дату, у тому числі і 1054 рік, датою розколу було б невірно.

      Прикладом глибокого єднання християн Сходу і Заходу може бути історія відносин двох святих VII століття, наречених Церквою сповідниками: Папи Римського Мартіна і грецького духовного письменника і філософа ченця Максима. Їх пов’язували особиста дружба і служіння (Максим був богословським радником, секретарем Мартіна), а також страждання у зв’язку з гоніннями за віру. Вони протистояли так званій монофелітській єресі, що применшувала людськість Боголюдини Христа, через яку виник розкол між Римською Церквою, яка відкидала цю ідею, і Грецькою, яка її підтримувала. В умовах союзу Церкви і держави в ході догматичних суперечок гнаною була та сторона, проти якої виступав імператор, незалежно від того, на чиєму боці була істина. Тому в 653 році Папа Мартін за непокору імператору Константу II був заарештований, його катували і заслали в Херсонес (сучасний Севастополь), де, замучений, він помер через два роки. У 655 році заарештували Максима. На допиті його обвинувачували в тому, що він любить латинян і не любить греків. Заслали Максима у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії. У 662 році й Максиму,