Загадки історії. Отсутствует

промовив: «Бачить Бог та судить».

      Спочатку всі вражено мовчали. За кардиналом побіг диякон та благав його забрати буллу назад. Але той відмовився, і вона впала на землю. Потім буллу віднесли патріархові, який спочатку її не взяв, а потім, побоюючись, що вона буде оприлюднена без його відома, взяв її та повелів перекласти грецькою.

      Очевидно, таким різким заходом папські легати хотіли спровокувати заворушення в народі, спрямовані проти патріарха, поклавши на нього провину за конфлікт із Римською Церквою, а потім і скинути його. Та вони помилилися: патріарх у відповідь відлучив їх самих, заворушення ж у народі справді почалися, але тільки проти самих же легатів і ледь не коштували їм життя. Так цю трагічну подію описують історики.

      Загальний вигляд храму Святої Софії в нинішньому Стамбулі

      З того часу, як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Римського Папи кардинал Гумберт Сільва-Кандідський, минуло 950 років. З XIX століття цю подію почали називати «великим розколом», чи, грецькою, схизмою, і оцінювати як остаточний поділ церков Сходу – грецької, і Заходу – латинської. Хоча вже в XX столітті стало очевидно, що подіям 1054 року було надано неналежне історичне значення (відчуження церков почалося набагато раніш, а невизнання одна одної – набагато пізніше), а оцінка їх як остаточного поділу є міфом. Проте з церковної свідомості цей термін не зник.

      Єдина християнська Церква з першого століття своїх історичних мандрів складається з безлічі церков, місцевих громад. При цьому численні церкви мають те саме покликання й служіння та рівні між собою. Для того щоб підкреслити рівне достоїнство помісних церков, богослови в XX столітті почали називати їх церквами-сестрами, порівнюючи їх з дітьми в одній родині, які мають жити в згоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Проте, як і трапляється в родині, спілкування всередині церков і між церквами зазнало випробувань. У давній Церкві проблеми, що виникають між церквами, узгоджувалися різними способами – іноді в процесі листування, але насамперед на загальних зборах – Соборах. При цьому церкви великі, старші й духовно більш сильні намагалися піклуватися про менші й більш слабкі. А в разі необхідності правління переривали спілкування. Напевно, однією з перших розбіжностей була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) – за іудейським місячним календарем, тоді як в Асійських (малоазійських) церквах Великдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі в 155 році, обговорював цю проблему з Папою Анікітою (155–166). Унаслідок цього обговорення обидві сторони, залишившись кожна при своїй думці, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери і єпископи. Ніяких чвар з цього приводу не виникло. Більш того, Анікіта прохав Полікарпа очолити літургічні збори Римської Церкви.