Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.

      – Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходімо, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.

      Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.

      – Добрий день, пане Кноблох! – каже Ґеорґ. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.

      Едуард нервово знизує плечима.

      – Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.

      – Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Ґеорґ. – У вас обіди корисні для здоров’я.

      – Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…

      Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.

      – Дай спокій і скорися долі, – кажу я. – Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?

      – Пішла жебрати. Мені ніколи. Адже такі часи!

      Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки хазяїн готелю, але й поет; однак так легко спекатись мене йому не пощастить.

      – Де сісти? – питаю я.

      Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.

      – Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.

      – Нічого, ми почекаємо.

      Едуард озирається ще раз.

      – Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, – сяючи, заявляє він. – Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.

      Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генріх, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш – це вершина меню в ресторані «Валгала».

      Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.

      – Даремно чекаєте, – каже вій. – У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з’їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.

      – Краще вмерти, – кажу я. – Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.

      – Справді? – сумнівається Едуард. На його жирному обличчі проступає тріумф.

      – Авжеж, – відповідаю я і знову плескаю його по животі. – Ходімо, Ґеорґу, у нас є столик.

      – Де? – швидко питає Едуард.

      – Он там, де сидить пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й киває нам. Мій друг Віллі, Едуарде. Пришли кельнера, ми будемо замовляти!

      Ми прямуємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, – то Едуард шипить