Прощальник. Валерій Гаєвський

за яким вже зрання теплився путівець до Вишгородського шляху.

      Він стільки разів у своєму житті збирався у подорожі (переважно небезпечні), що цього разу знову, як і перед Конотопом, коли рубано було москалів безміру, з якимось надмірним спокоєм скочив у сідло й, ледь піднявшись на стременах, взятою у пучку долонею перехрестив кобзареве обійстя із вкляклим у напіввідкритих воротах дідом.

      – Не скисни на путрі, мосьпане, – незлобиво прошептав услід Порфирій. – Хутчій правуй спасатися, бо Палієві зарізяки, як здибають, твого низового гонору не потерплять… Шабелькою поголять.

      Розділ другий

      Гостини на Куренівці

      У своєму тривалому, щедро розмальованому кров’ю й степовим пилом житті він зробив зовсім мало помилок й іноді думав, що саме тому Господь надарував його довгим віком; і тепер, коли заспокоєна степом, небом і дорогою душа тверезо зважила стан речей, кінь, наче вгадавши його рішення, звернув на Вишгород. Конче, ще до смерку треба було навідати пана-майстра, котрому на схилі літ виділено келію у Братському монастирі.

      Замолоду меткий український шляхтич Кликовський подався на Великий Луг, хутко вибився у курінні й вже примірявся до каламаря військового писаря, та у Цецорській битві осліпив його турецький свинець; жахлива темна журба проте не випалила світлу душу, а привела до братства кобзарів. Пан – майстер навчив його настроювати кобзу, відбиватися палицею у степу від голодних собак й лихих людей, а Пан-отець прилучив до древньої кобзарської мудрості – «Устиянських книг», й обернувся учорашній запорожець в одного з найшановніших українських старців.

      Жоден з кобзарів не був бідняком, а Кликовський і поготів: після виснажливих мандр по неспокійній небезпечній Україні він спочивав у придбаній кам’яниці на Подолі.

      Там же у тайнику зберігав дванадцять «устин», відтоді, як братчики зажадали, аби він заступив взятого на небеса древнього Пана-майстра.

      І його Господь не забув, коли душа вже готувалася покинути висхле, наче осіння ковила, тіло й надав притулок у братській келії біля поварні, де спасав молитвою і себе, і священні кобзарські книги.

      Незаперечно й неминуче зарахований долею до її улюбленців прощальник і справді мав чудернацьке прізвище – Фортуна, котре аж ніяк не могло прилипнути до нього на Січі; низовці завзято клеїли йому свого часу прізвисько Грек, та він вперто аж до брязкання шаблею відстоював батьківське, за що ледве не потрапив до стовпа під киї – відтак відступилися від нього подалі від лиха, розсудивши, що вже у першому поході на бусурманів чорний, як дьоготь, впертий зайда заробить собі справжнє прізвисько. Та наш неборак і під час бурі, коли розлючене море ковтнуло кілька чайок, й у Кафі, коли перевертні – яничари ятаганами зачали вирубувати стежку у запорізькій лаві, вівся так, наче й не мав душі; навіть не перехрестившись, ускочив до лютого вражого гурту і з криком «Побачимося у кушніра на жердці!», розполовинив шабелькою правовірного, підхопив його зброю й влаштував