Прощальник. Валерій Гаєвський

ише Великий Господь.

      Я народився п’ятдесят дев’ять років тому у провінційному містечку Старокостянтинові на Хмельниччині, де письменництво вважалося справою неконкретною і нереальною. Тож після школи опинився на фізичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка, який і закінчив 1975-го року. Університетська бібліотека виявилася багатющою, і саме там я знайшов справжні скарби світової літератури – романи Дос Пасоса й Вільяма Фолкнера, поезію Езри Паунда й Томаса Стірнза Еліота. Вдалося ознайомитися і з новою латиноамериканською прозою. В «читалці» бібліотеки можна було навіть випросити у молоденької бібліотекарки видані ще до Совітів романи й повісті Богдана Лепкого і Осипа Маковея.

      Дипломну роботу з теорії відносності я захистив на «добре» і відтак опинився згідно сусловського плану «созданія єдінаго савецкого народу» аж у Кривому Розі, що був тоді справжнім імперським Вавілоном.

      Втім, чотири роки дивної праці у профтехучилищі № 29 викладачем фізики виявилися для мене загалом корисними. Коли вони відстоялися у моїй душі, вродилася повість «ПТУ», котра з подачі відомого нині політика пана Терена (він у 80-х завідував Кабінетом молодого автора у письменницькій Спілці) ледве не зайняла якогось там місця у всеукраїнському літературному конкурсі на висвітлення «молодої робітничої зміни». Перешкодила тому гнівна рецензія високої чиновниці з тодішнього Комітету з профтехосвіти. Вона десь лежить у моєму архіві, і я пам’ятаю лише ключову оцінку відтіль: «автор очєрніл молодих рєбят, таких гєроєв у нас нєт».

      Відтак, вочевидь, я потрапив в поле зору «пильних хлопців», бо відтоді усі мої спроби надрукувати бодай невеличку психологічну новелу виявлялися майже марними.

      Лише у 1986-му вдалося пробитися з нехитрим оповіданнячком «Відпустка Цвіркуна» у молодіжний альманах «Вітрила». На 1986-й навіть планувалося видання моєї першої книжки у видавництві «Молодь». Цього не сталося, і відтоді я тривалий час працював «у стіл». Лише нещодавно побачив світ мій «міський» роман «Глибина». Ще чекає свого часу збірка психологічних новел, які свого часу не прийшлися до смаку «совіцьким» видавцям. Одна з них – «Купання біля князівського замку» побачила світ на світанку незалежності у журналі «Україна» (1994-й рік).

      Повість «Прощальник» писалася важко. «Козацька» тема нині нещадно експлуатується, а баглося, аби Українське Слово й Українська Історія були з’єднані несуєтним чином. Водночас вона є відповіддю на деякі проімперські «повєсті», якими закидає Україну Москва.

      У моїх планах – низка трилерів, об’єднаних одним героєм, котрому доля вділила щастя опинятися на крутозламах Української історії.

З пошаною Валерій Гаєвський

      Розділ перший

      Фатальне рішення старців

      Мов нетривкі свята, закінчувалося життя, нагадуючи у снах не про дзвін шаблі, а про речі страшніші: проповіді ксьондза Костянтиновського. А коли відкинувся від марень, запитав сам у себе: чому так страшно й невідворотно згубно приснилася не бусурманська галера, на якій мордувався в перший рік після Хмельниччини, а бурсацька юність?

      Кобзар, котрий дав йому притулок, був, либонь, небідним: божник сяяв золотою оправою, й лампадка була заправлена духмяною грецькою оливою; на додаток ще й дубові сволоки помережані латиною.

      Прощальник відкинув з ніг рядно й спробував прочитати потьмянілий від часу напис, та лише здогадався, що то уривок з Євангелія.

      Йому було стелено у світлиці на здоровенній скрині; із-за дубових дверей сочилися ледь-чутна говірка старців.

      – Шановна громадо, – казав господар хати, кобзар Порфирій, – не думав же, не гадав, що пан-майстер отак пошанує наше братство… Нехай гаспид візьме мою душу, як не буде його скарано за страшний гріх. Споконвіку ніхто у нашому братстві не глумився над «устиянськими» книгами.

      – У прокляту годину віддав пан-майстер «Устини». Нехай же поб’є його Господь праведним громом, – глаголив у відповідь старець Прокіп.

      – Не вбивайтеся, братчики… Раб божий Петро може по Кликовському сорокоуст відслужити. Просить за панахиду двадцять п’ять карбованців, – гнівно постановив лірник Лука.

      На тих словах хтось, либонь, багато молодший й зухваліший старців безжурно замугикав:

      «Ой не жаль би мені воза,

      Мені воза —

      Коли б дівка була гожа,

      Була гожа»

      Світ, що творили собі старці і в якому жили, завжди видавався прощальнику незбагненною загадкою, але цієї ночі вона набрала для нього зовсім незрозумілих неймовірних обрисів.

      Овва, – прошепотів сам собі – оце так гостини. Не інакше як надумали діди християнську душу зі світу звести. Їхав спасатися, а Господь силує душі старців спасати.

      Його почало змагати почуття, що вже колись володіло ним: старечі, але ще міцні м’язи наливалися силою характерника, у свідомості спалахували давні ворожбитські нашепти, а правиця аж свербіла, рвучись до шабельки по-запорізьки. – Вгомонися, душа козацька, –