Євгеній Онєгін. Олександр Пушкін

v>

      Поруку б я хотів явити,

      Тебе гіднішу, друже мій,

      Гіднішу мислей величавих,

      Душі, де мрія розцвіта,

      Де в шатах простих, нелукавих

      Живе поезія свята;

      Та що ж – лиш кілька глав пістрявих

      Тобі в дарунок я зібрав,

      Напівсмішних, напівпечальних,

      Простонародних, ідеальних,

      Недбалий плід моїх забав,

      Хвилин натхнення бистрольотних,

      Зів'ялих рано літ моїх,

      Досвідчень розуму холодних

      І серця записів гірких.

      Глава перша

      І жити квапиться, і почувать спішить.

П. Вяземський

I

      «Мій дядько чесний без догани,

      Коли не жартом занеміг,

      Небожа змусив до пошани

      І краще вигадать не міг,

      Воно й для інших приклад гожий;

      Але яка нудота, боже,

      При хворім день і ніч сидіть,

      Не покидаючи й на мить!

      Яке лукавство двоязике —

      Напівживого розважать,

      Йому подушку поправлять,

      Журливо подавати ліки,

      Зітхать і думку берегти:

      «Коли ж візьмуть тебе чорти!»

II

      Так у пилюці, на поштових

      Гадав гульвіса молодий,

      Що з волі Зевса прав спадкових

      Набрав по всій рідні своїй.

      Людмили друзі та Руслана!

      З героєм нашого романа

      Без передмов, у цей же час

      Дозвольте познайомить вас.

      Онєгін, – друг мій, я зазначу,—

      Родивсь на берегах Неви,

      Де народились, може, й ви,

      Чи вславилися, мій читачу.

      Гуляв і я там в давні дні:

      Та північ вадила мені.

III

      Служивши чесно, без пороку,

      З боргів покійник батько жив,

      Три бали він давав щороку

      І все за вітром розпустив.

      Життя Онєгіну сприяло:

      Madame його гляділа дбало,

      А там Monsieur узяв до рук,—

      І всім на втіху ріс малюк.

      Monsieur l'Abbe, француз убогий,

      Щоб хлопчик сил не витрачав,

      Всього, жартуючи, навчав,

      В моралі був не дуже строгий,

      Так-сяк за пустощі корив

      І в Літній сад гулять водив.

IV

      Коли ж юнацьких літ бурхливих

      Прийшла Євгенію пора,

      Пора надій і мук щасливих,

      Француза прогнано з двора.

      Дістав Онєгін мій свободу,

      Остригся під останню моду,

      Як dandy той причепуривсь

      І в колі вищому з'явивсь.

      Він по-французьки, як годиться,

      Міг розмовляти і писать,

      Мазурку легко танцювать,

      Умів незмушено вклониться;

      Тож присуд був йому один:

      Люб'язний і розумний він.

V

      Ми всі навчались небагато,

      Абияк і абичого,

      Тож вихованням здивувати

      В нас можна легко хоч кого.

      Про юнака судці суворі

      В загальнім присудили хорі:

      Учений хлопець, та педант.

      Він зроду любий мав талант

      Про будь-що довго не шукати

      В розмові гострого слівця,

      З ученим виглядом знавця

      В поважних справах німувати

      І викликати усміх дам

      Огнем нежданих епіграм.

VI

      Латинь із моди вийшла нині;

      Отож, як правду говорить,

      Він знав доволі по-латині,

      Щоб епіграфи розуміть,

      Поміркувать об Ювеналі,

      В кінці листа черкнути vale[2],

      З Вергілія процитувать

      Умів сяк-так рядків із п'ять,

      Копатись він не мав охоти

      У хронології тяжкій,

      Та завжди в пам'яті своїй

      Часів колишніх анекдоти

      Від Ромула до наших днів

      Держав для всіх напоготів.

VII

      Високої не мавши сили

      Життя натхненню присвятить,

      Не міг він, хоч і як ми вчили,

      Хорей од ямба відрізнить.

      Гомера лаяв, Феокріта;

      Зате

2

Бувай здоровий (лат.). – Ред.