Князь-варвар. Ігор Макарук

Малий княжич закашлявся і заплющив очі, не маючи наснаги протистояти, своєму, як він вважав, братові-вбивці.

      Але Ярополк не мав на меті вбивати молодшого брата, його душа жадала іншого. Він бажав продовжити глум і приниження, поки що набагато слабшого за нього Володимира. Він підняв його за комір і поставив перед собою на коліна, задоволено усміхаючись від потішеного жорстокістю самолюбства.

      – Вклоняйся до ніг майбутньому Великому князю цієї землі, син блудниці, – прохрипів розгарячілий Ярополк, не замислюючись до яких наслідків, у майбутньому, може привести ця наруга.

      А Володимир, важко дихаючи, примружив очі і спідлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить біль за образу і злоба почали перемагати страх. Він скреготнув зубами, збираючи докупи пісок, який там застряг.

      – Ось тобі твоя земля, невігласе, – відчайдушно і безстрашно прохрипів Володимир і виплюнув зібрані піщинки, які скреготіли на зубах, Ярополку на його вузькі штани.

      Побачивши це, Ярополк оскаженів. Важко задихаючись від люті, він з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула із носа і розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю і закрив болюче обличчя обома долонями.

      Ярополк же почав бити ногами тіло майбутнього Великого князя київського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свідомість, на піску, поблизу берега річки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що відбувається, схаменувся Олег і почав відтягувати старшого брата від молодшого.

      – Доста з нього, пішли, а то ще хтось побачить і батькові скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.

      Ярополк хотів ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подіяли на нього, як ківш холодної води, він зупинився. Його руки тремтіли і він важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тіло, Ярополк плюнув зпересердя в бік Володимира і пішов до стежки, яка вела до великокнязівського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слідом за ним пішов і Олег.

      Коли Володимир прийшов до тями і усвідомив, що з ним відбулося на цьому піщаному березі, то біль і люта ненависть почали розривати його дитячі груди недитячим риданням. Ще зранку весь світ і життя здавалися йому чудовими і прекрасними, а зараз він відчув все зло цього світу, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била істерика, він тремтів усім тілом і тремтів не від холоду, а від лютої злоби і невідрадного почуття до своїх братів. Очі горіли нездоровим вогнем, і цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли він буде чути імена своїх братів-кривдників, яких він тоді, на тому піщаному березі, викреслив зі свого подальшого життя, знаючи, що їм не буде прощення ніколи.

      Трохи заспокоївшись, він спробував витерти з обличчя ту суміш крові, піску і сліз, які застигли на його щоках, губах і підборідді. Але торкнувшись розбитих губ і носа, він знову, відчувши різкий біль, зціпив зуби від нової хвилі