Оповідь Артура Гордона Піма (збірник). Эдгар Аллан По

і з розгону вдарився лобом об гострий ріжок окутої залізом кліті. Удар оглушив мене лише на кілька секунд; але, очунявши, я на свій превеликий розпач, виявив, що внаслідок рвучкої і шаленої хитавиці кліть упала згори й повністю перегородила прохід. Я був геть виснажений і не міг зрушити її з місця бодай на дюйм, так щільно вклинилася вона між ящиками та всіляким корабельним вантажем. Через те, попри мою кволість, мені не лишалося іншого виходу, як або відійти від мотузки, що вказувала дорогу до люка, й пошукати нового проходу, або перелізти через перешкоду й рушати далі вже по той бік кліті. Перший варіант таїв у собі надто багато труднощів та небезпек, і я затремтів на саму думку про нього. Слабкий тілом і духом, я неминуче заблукаю, якщо зважуся на таку спробу, і безславно загину в бридких, похмурих лабіринтах трюму. Тому я не став вагатися і, зібравши рештки сили, мужності та волі, поклав, наскільки зумію, спробувати перелізти через кліть.

      Я звівся на ноги, щоб здійснити свій задум, але побачив, що переді мною стояло куди тяжче завдання, ніж я собі уявляв. Обабіч вузького проходу громадилися справжні кучугури всілякої важкої поклажі, і найменша моя похибка могла призвести до того, що все це обвалилося б мені на голову; ну а якби цього лиха не трапилося, то, вельми ймовірно, такий обвал міг статися трохи згодом, і коли я повертатимуся назад, то опинюся перед новою перешкодою, подібною до тієї, яка височіла переді мною тепер. Кліть була громіздка, висока й гладенька – ніде навіть поставити ногу. Марно, до чого тільки не вдаючись, намагався я дотягтися до верху, маючи слабку надію потім підтягнутися на руках. Та якби мені й пощастило вхопитися за що-небудь, я однаково не знайшов би в собі сили перелізти через кліть, та воно, мабуть, і краще, що всі мої спроби зазнали невдачі. Кінець кінцем, коли останнім відчайдушним зусиллям я намагався бодай трохи підсунути кліть, я відчув, як на обернутій до мене стінці щось забриніло. Нетерпляче обмацавши рукою дошки, я виявив, що одна з них, дуже широка, розхиталася. За допомогою складаного ножика, який, на щастя, був зі мною, мені вдалося після неабияких трудів відірвати її зовсім. I коли я проліз крізь отвір, то, на свою превелику радість, виявилося, що з протилежного боку дощок немає – одне слово, кліть лежала боком, і я проліз крізь днище, а верх був відкритий. Я рушив далі, тримаючись за мотузку, і дістався до цвяха, більше не зустрівши на своєму шляху якихось помітних перешкод. Серце моє лунко калатало, коли я став на ноги й обережно натис на ляду. Проте всупереч моїм сподіванням вона не піддалася, і я натис більш рішуче, все ще остерігаючись, що в Огастесовій каюті може бути хто-небудь чужий. Та, на мій превеликий подив, ляда навіть не ворухнулася, і я відчув неспокій, бо знав, що раніше відкривалася вона дуже легко. Тоді я штовхнув ляду по-справжньому – вона сиділа так само міцно; уперся в неї з усієї сили – вона не піддалася; нарешті натис на неї з гнівом, люттю, розпачем – наслідків ніяких. Попри мої найвідчайдушніші зусилля, ляда досі навіть не зворухнулася – отже, мені стало