Руденька. Юля Пилипенко

безглузде повідомлення від «Київстар» із попередженням знімати з мого рахунку по двадцять п’ять гривень за хвилину розмови з Батьківщиною. Еля сказала, що вже за секунду буде в аеропорту. Я знову всілася на валізу…

      – Ррруденька, кого чекаємо, про що мріємо? – пролунав уже знайомий голос за моєю спиною. Це його «р» мені чомусь сподобалося…

      – Нікого і ні про що, – буркнула я, але не злостиво.

      – А ти танцюєш чи співаєш? – запитав «інтересний чоловік», біля якого стояв «симпатичний тип».

      – Ні те, ні інше.

      – Даремно… А навіщо тобі така величезна валіза? – поцікавився той-таки голос.

      – Там тенісні ракетки. – Я знову набирала Елю.

      – То ти тенісна Руденька! А я все думаю, що мені Сафін одно розповідає про якусь Руденьку… – Поки він це говорив, у моїй слухавці вже лунав голос Елі, яка, як вона сказала, чекає мене біля якогось виходу чи входу…

      – Елічко, напроти мене величезний лайт Forbes’а… ти бачиш його? Я прошу тебе… поквапся… – серйозно сказала я.

      – Юлько, я бачу Forbes… я біля нього… – розгублено відповіла моя подружка.

      Я роззирнулася навкруги… і все зрозуміла:

      – Елічко… тут два Forbes’и… так от, я біля другого… метрів за чотириста… і в мене тридцятикілограмова валіза, тому краще ти до мене… і на таксі.

      І в цю мить до мене на допомогу приспіли мої «нові друзі»:

      – Ррруденька, ми тебе підвеземо, куди скажеш, – запропонував «інтересний чоловік».

      – Мене зустрічають, – сухо відповіла я.

      – Ррруденька, а що ти забула в Ризі? – Мені подобалось оте його «р», і він чомусь щодалі менше діяв мені на нерви.

      – Я прилетіла на «Хвилю».

      – А нащо тобі ракетки? – він не вгамовувався.

      – Мені сказали, що буде турнір «зірки плюс професіонали», і я хочу пограти… до речі, ваш Сафін теж має брати участь. – Мені хотілося йому помститися за його «гумор».

      – Марат? Буде в Юрмалі? Ти точно знаєш? – Він цікавився цілком серйозно.

      – Не знаю. Мені однаково. – Я роззиралася навсібіч, видивляючись Елю або таксі.

      – Ррруденька… я познайомлю тебе з Сафіном.

      «Ідіот», – подумала я і ще раз набрала Елю, яка сказала, що буде «вже за секунду». Мій терпець от-от мав урватися.

      – Ррруденька, а де ти житимеш?

      – У якомусь готелі. Ви бували раніше в Ризі та Юрмалі? – Я вирішила атакувати.

      – Так… звичайно, – у його голосі почулося здивування.

      – Де краще жити? У Ризі чи Юрмалі? – я не замовкала, затягуючи час.

      – У Ризі добре жити, в Юрмалі – тусити. – З інтонації його голосу було зрозуміло, що він не понтується. – І ти від нас не відкараскаєшся у такий спосіб. Ми почекаємо, поки тебе заберуть.

      – До речі, я теж у Ризі вперше, – раптом гордо видав «симпатичний тип», який до цього говорив по телефону.

      Я не зрозуміла, чого це він раптом вихватився, і нарешті побачила Елю… Мовчки обернувшись, я підхопила валізу і поспішила