Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Семен каже, що їх розстріляла російська диверсійно-розвідувальна група. Сам він у цей час поїхав до села в магазин за водою. Батальйон, діставшись до міста, змушений був відступити під сильними мінометними обстрілами противника. Праворуч від «Донбаса» тоді працювали «Азов» і «Шахтарськ», вони також зазнали втрат. Наше відділення в тому штурмі участі не брало – ми охороняли артилеристів у зовсім іншому місті, так що судити про той штурм мені складно. Хлопці кажуть, правильно зробили, що відійшли.

      Не обійшлося й без ексцесів із місцевим населенням. Грім розповідав: «Спостерігаємо таку картину: сидять бійці «Шахтарська» колом, а посередині – ящик горілки. Заїжджаємо в село, заходимо до крамниці, а продавчиня – в сльози: «Допоможіть, – каже, – ящик горілки забрали!» Так що місцевим, думаю, є від чого перейматись, війна на людей впливає по-різному, як правильно хтось сказав: «…війна, на жаль, не виховує в людині найкращих якостей», – і це свята правда. Так що взагалі-то незрозуміла історія вийшла з тим першим штурмом: і люди загинули, і штурму як такого не сталося. Та ми сподіваємося, що в штабах зробили правильні висновки, і цього разу справа піде краще. Наше завдання – за день-два зачистити місто і передати територію військовим. Сепаратистів там, кажуть, не дуже багато. Тільки одного не можу зрозуміти: якщо сепаратистів там не дуже багато і все так просто, то чому місто не взяли 10 серпня? І звідки тут російська ДРГ?

      Під Старобешево ми приїжджаємо пізно вночі, втомлені й голодні. Лунає команда «відбій», і хлопці кидають на підлогу речі, кладуть зброю і майже падають самі. Тут тісно лежать поруч десятки незнайомців, яких я знаю лише з позивних – у батальйоні не заведено цікавитись без вагомого приводу, хто ти і звідки. Але сьогодні немає в світі більш близьких мені людей, ніж вони. Ось спить Артист, високий худорлявий міцний чолов’яга з уважними сірими очима, старшина у відставці. Він із-під Донецька, багатодітний батько, нещодавно вивіз родину в Дніпропетровську область. Артист завжди готовий прийти на допомогу, і сам часто вголос дякує Богові. Ймовірно, для того щоб Той зміг його краще почути і не забував. Чому Артист? Не можу сказати, ми ніколи не говорили з ним про це.

      У позивних є щось пацаняче, несерйозне. У дворах і на вулицях нашого дитинства кожен хлопець мав прізвисько: Лисий, Зеля, Фома, Джон, Биря. І водночас позивний – начебто як відголосок шпигунського серіалу, таємної підпільної боротьби, пелена секретності, яка покриває твоє життя. Хоча взагалі-то позивні потрібні, перш за все, для особистої безпеки і безпеки родин – у батальйоні багато хлопців із самого Донбасу. У них на окупованій території залишилися родини, майже в кожного – батьки. Так що позивний – це не просто гра, він – як вузлик, що зв’язує дві мотузочки, два наших життя: мирне й воєнне.

      У батальйоні з першого ж дня ти дійсно починаєш жити інакше. Ніколи не думав, що в Україні набереться стільки людей, які готові битися за її свободу. Натхнених вірою, дивовижно справжніх людей,