Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо. Даніель Дефо

я їх називав; за якихось п'ять-шість днів я здобув таку повну перемогу над своєю совістю, якої тільки може побажати собі молодик, що зважився не звертати на неї уваги. Але мені знадобилося ще одне випробування: Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останні виправдання; справді, якщо цього разу я не зрозумів, що був урятований ним, то наступне випробування було такого роду, що тут вже й останній і пропащий негідник з нашого екіпажу не міг би не визнати як небезпеку, так і чудесного порятунку від неї.

      Шостого дня після виходу в море ми прийшли на ярмутський рейд. Вітер після шторму постійно був протилежний і слабкий, тому рухалися ми повільно. У Ярмуті ми були змушені кинути якір і простояли при іншому, а саме південно-західному, вітрі сім чи вісім днів. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден. Ярмутський рейд служить звичайним місцем стоянки для суден, які чекають тут попутного вітру, щоб увійти в Темзу.

      Втім, ми не простояли б так довго й увійшли б у річку з припливом, якби вітер не був такий свіжий, а днів через п'ять не подув ще сильніше. Однак, ярмутський рейд вважається такою ж гарною стоянкою, як і гавань, а якорі і якірні канати були в нас міцні; тому наші люди анітрохи не тривожилися, не чекали небезпеки і ділили своє дозвілля між відпочинком та розвагами, за звичаєм моряків. Але восьмого дня вранці вітер ще посвіжішав, і знадобилися всі робочі руки, щоб прибрати стеньги і щільно закріпити все, що потрібно, аби судно могло безпечно триматися на рейді. До полудня почалося велике хвилювання; корабель сильно розгойдувало; він кілька разів зачерпнув бортом, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан скомандував відшвартуватися. Таким чином, ми трималися на двох якорях проти вітру, витравивши канати до кінця.

      Тим часом розігрався жорстокий шторм. Розгубленість і жах прочитувалися тепер навіть на обличчях матросів. Я кілька разів чув, як сам капітан, проходячи зі своєї каюти повз мене, бурмотів стиха: «Господи, змилуйся над нами, інакше всі ми загинемо, всім нам настане кінець», що не заважало йому, однак, зірко спостерігати за роботами з порятунку корабля. Перші хвилини переполоху оглушили мене: я нерухомо лежав у своїй каюті під сходами і навіть не знаю добре, що я відчував. Мені було важко повернутися до колишнього настрою каяття після того, як я так явно знехтував і так рішуче з ним розправився: мені здавалося, що жахи смерті раз і назавжди минули і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Та коли сам капітан, проходячи повз мене, як я щойно сказав, заявив, що ми всі загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу: ніколи в житті не доводилося мені бачити такої зловісної картини: морем ходили вали заввишки з гору, і кожні три-чотири хвилини на нас навалювалася така гора. Коли, зібравшись з духом, я озирнувся, навколо панували жах та лихо. Два важко навантажені судна, що стояли на якорі неподалік від нас, щоб полегшити себе, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі