Осінні узори. Роман Іваничук

повітря, розкішна, мов квітка рододендру, дівчина.

      – Що ти тут робиш?

      – Бриндзу б’ю.

      Свята простота. Чи ж вона має поняття про свою красу?

      – А де ж Завуяле?

      Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі – темно-сині весняні бриндуші.

      – Як називаєшся?

      – Так, як мама.

      – А мама?

      – Так, як я.

      Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра і післязавтра. І через тиждень.

      Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, збурене небо, пісню рік – як свою власність.

      Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати.

      Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких дізнаюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар – старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. З вечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю.

      Старий лісник знає, звідки взялось Морське око – холодне озеро на вершині Чорної гори.

      – Розповів би, не ймете віри.

      – Ні, ні! Розказуйте.

      – Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…

      І далі я забув про оповідача, чую лише легенду, яка для цих людей, а віднині і для мене, є дійсністю і казкою.

      …Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили сліз Чорногора, а тільки блискавиці із затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах гір. Не чули сумирні смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тільки лютий рев або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.

      Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не злякалася незрівнянної сили велетня, рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, мов ластівка. Здивований Чорногор зійшов до підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений у своїй силі:

      – Хто ти такий?

      – Господар гір! – почув сміливу відповідь.

      Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:

      – То йди зі мною на двобій!

      І вийшла людина на нерівний поєдинок з жорстоким велетнем.

      У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.

      Застогнала людина з жалю за знищеними хлібами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гілок, годувала маржину.

      Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.

      Переможена людина впала на землю у безмежній тузі й розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.

      Нічого не