Поза межами болю. Осип Турянський

мов дві глибоко розкопані могили.

      Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.

      На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур’ян на розораній скибі.

      – Очі сховалися глибоко в лобі.

      Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.

      Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.

      Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.

      Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:

      – Смерть…

      Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.

      І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.

      Шукають неба.

      Та неба немає.

      Тільки байдужа і скам’яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:

      «Смерть».

      Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.

      А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.

      І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.

      І шукають у замученій душі світла.

      Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.

      І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.

      Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.

      Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.

      І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.

      Їхня свідомість похожа тепер на сонце.

      Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.

      Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.

      І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.

      І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.

      Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.

      Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.

      І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.

      Падають на шляху.

      І тоді чути стріли сербських крісів.

      Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.

      Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.

      Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.

      Ось недалеко паде одна людина.

      Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.

      Людина витягає руки й розказує сербові:

      – Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.

      Показує