Поза межами болю. Осип Турянський

>

      Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.

      Бачу їхні обличчя живих трупів.

      Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.

      І я лечу з ними у прірву.

      Я чудом остався між живими.

      Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

      І чую голос із того світу.

      І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню.

      Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.

      І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.

      Бо їм ніхто навіть могили не висипав.

      Тяжкі спільні терпіння з’єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.

      І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.

      І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

      Друже мій! І ти вже не живеш.

      Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.

      Осінній вітер б’є їх.

      Холодний дощ умиває їх.

      Роса вранці сльозами паде на них.

      Ні, я не можу, я не смію мовчати.

      І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.

      І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.

      Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, Богом і людьми забуту могилу!

      Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.

      Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум’ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.

      І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

      Через сльози і терпіння

      Шлях веде до просвітління:

      Хто боровся, скутий тьмою,

      Тому сонце – мрія мрій.

      Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней.

      Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.

      Але вони їх не побачать, бо ті тіні розвіються, як сонні мари, в безодні буття й ніхто навіть не знатиме, де й коли.

      Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський «шлях смерті».

      В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.

      По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.

      Ідуть живі трупи людей по трупі природи.

      Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення.

      І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля.

      Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.

      Земля відцуралася їх.

      Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть.

      Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам’яніло.

      Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.

      А всередині між двома морями йдуть тіні по срібло-білому хребті гір.

      Вони наче висять між небом і землею.

      Між життям і смертю.

      Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.

      І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.

      І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам’яне чоло до хмар.

      А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.

      З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного