Зимові дерева. Василь Стус

ти не один? не сам один?

      не сам як перст? як вишнє нарікання?

      протистояння – завжди заважке.

      В нім спарено зненависть і кохання.

      О що то – єдність душ? Нестерпний простір,

      заломлений, мов горло, у віки.

      Але – ти не жахайся.

      Спи спокійно.

      Синок крізь сон скидається.

      1 спи спокійно.

      Чистота твого чола

      така потрібна в пів на третю ранку.

* * *

      Вінцасові К.

      Холоднозорий присмерк приуральський

      зростав. Мороз ладнав органні труби,

      і сосни справжніми і знаними здавались,

      як провінційний театральний зал,

      де стільки лживих рухів диригента,

      де стільки нот і профілів фальшивих,

      але ніщо не може заглушити

      холоднозору і сувору вись

      Йогана Себастьяна. Ніч росла,

      і я на ній зростав. Гули вітри,

      тріщав мороз. Гули вітри. Тріщали

      покляклі віти у ялин. Частина

      безсонно кліпала одним червоним оком

      електролампи. Сновигав днювальний,

      ламаючи свій сон під чобітьми.

      Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.

      І до убогої аптечки – Вінцас,

      наш батальйонний фельдшер, до реєстру

      дописаний – поміж бинтів і спирту,

      пірамідону, йоду, формідрону,

      мовчазний і врочистий, наче бинт.

      Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,

      зшалілий, сновигав між довгих тіней,

      як скалків власної сухої туги,

      й рефлектори на стіну наставляв,

      де оживав на полотні фламандський

      пейзаж.

      Солдатська збіднена палітра

      темнішала в литовській ностальгії,

      і в Вінцаса – освітлену мішень —

      Чурльоніс поціляв голками сосон,

      йдучи гравюрним лісом.

      – Говори,—

      мене просив він, – говори! І мова

      про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле

      і Саломею тихо жебоніла,

      струмка тоненько жебоніла шпара,

      похмурий розважаючи пейзаж.

      А він, як бог, затиснений між стін,

      у герметичну схований каптьорку,

      незграбно простягав колючі руки,

      де півметрова Вілія пливла.

      – Розповідай, – просив він, – про Тараса…

      Підводив стелю Гедимінів зойк,

      зростаючи під зорі. Шамотів

      колючий ліс Чурльоніса за вікнами

      та узбережна «Лєтува» шуміла.

      – Так та не так! – Він кидав свого пензля,

      грів інгалятор, підступав, відходив,

      і знову йшов, мовчазний, ув атаку

      на Рюїсдалем зміцнений бар'єр.

      – Тайга уральська – до Литви моєї

      болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

      І стільки тут у мене земляків —

      аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.

      Заснеш – і волохаті, як клубки,

      намотані віками, глухо бродять

      плоскінні сни. І в горлі волохатіє.

      Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

      1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

      Думи визбираю, мов зерня,

      ніби