Не судилось. Михайло Старицький

(за вікном). Ну, тепер – годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!

      ВИХІД IV

      Пашка і Михайло.

      З школи виходять діти з книжками, кунштуками[21]; жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.

      Старші. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

      Пашка входить і озирається кругом.

      Михайло (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому, і все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! і ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

      Пашка. А вчитись до школи.

      Михайло. Хіба?

      Пашка. Авжеж! Думаєте – стара?

      Михайло. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.

      Пашка. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!

      Михайло. Добре, добре єси задумала. і вивчишся?

      Пашка. А чому ж ні? Аби хіть.

      Михайло. А трудно здалося?

      Пашка. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

      Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

      Пашка. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.

      Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.

      Пашка. Добре. А що, вам подобається?

      Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки – в світі нема!

      Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.

      Михайло. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?

      Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

      Михайло. Хто ж це?

      Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).

      Михайло. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?

      Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).

      Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

      Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

      Михайло. Овва! Злякались!

      Пашка. Ні, далебі, – він страшний!

      Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?

      Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!

      Михайло.

21

Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками.