Покарані. Юлія Шеко

будинках? Невже люди заслуговують на війни та передчасні смерті, яка без розбору забирає кожного, хто потрапився на її шляху?

      Він боявся аби нічого серйозного не трапилося з Ілоною та їхнім ще ненародженим дитям, котре ще зовсім беззахисне, повністю залежить від батьківської волі. Він не боявся відповідальності, що лягла на нього зі звісткою про скору появу первістка; він боявся, що буде неспроможний зробити щось, коли цього потребуватимуть обставини. Дуже часто його професійний холодний розум та чуйне серце розривалися між рішенням, котре було важко прийняти за одну мить.

      – Олег Павлович, там пацієнта привезли, – несміливо зазирнула до ординаторської медсестра.

      Він одразу ж піднявся зі стільця і вийшов до коридору, поправляючи на ходу прим’ятий халат.

      – Що з ним? – запитав лікар, наближаючись до чоловіка на каталці.

      Той нерухомо лежав горілиць з відкритими очима; вони були опущеними донизу – так званий симптом «сонця, що заходить» – і ледь реагували на світлові подразники.

      – «Швидка» привезла його до приймального кілька хвилин тому, – сказала молоденька медсестра, не зрозуміло чому тримаючись осторонь каталки. – Люди, котрі викликали лікарів, сказали, що побачили як цей чоловік раптово втратив свідомість і, хоч як вони не намагалися йому допомогти, не приходив до тями.

      – Пульс, тиск у нормі?

      – Взагалі-то, не зовсім, – невпевнено промовила медсестра і поглянула на високого лікаря.

      Йому здавалося, що вона боїться його. Або його реакції на те, що зараз скаже. Він хотів поквапити її з відповіддю, помітивши затримку в словах, але вона випередила його.

      – Тиск 50/30, пульс 25 ударів за хвилину.

      Промовивши це, вона знову поглянула на лікаря. На цей раз в її очах була цікавість – як же він відреагує на почуте?

      Олег Павлович і справді на мить закляк, намагаючись зрозуміти чи вірно все розчув. Якщо вона не помилилася з цифрами, а він правильно її почув, то виникає лише одне питання – як він досі живий?

      У його практиці траплялося будь-що. До їхньої лікарні привозили пацієнтів з роздертими шматками тіла, котре понівечила затяжна, але невидима хвороба; потрапляли сюди й з різними переломами та пошкодженнями кінцівок. Були хворі на жовтуху, дифтерію та правець… Але ще ніколи він не зустрічав людину, котра була так близько до смерті. Доторкнувшись до руки чоловіка, він відмітив, що вона залишається теплою, а крізь грубу шкіру й справді прощупується пульс – нехай і дуже слабкий. Хоч було незрозумілим що саме з ним трапилось, лікар одразу ж виключив можливість інфаркту чи інсульту за відсутності специфічних проявів хвороби.

      – Терміново везіть його до реанімації і підключіть до штучної вентиляції легенів, – наказав лікар, зосереджено обмірковуючи подальший план дій.

      – З ним були якісь речі чи документи? – звернувся він до медсестри, котра вже зібралась везти хворого до боксів реанімації.

      – Так,