Сліди на піску. Роман Іваничук

на кілька кроків, а потім ще трохи далі – дурять, мовляв, їхнє гніздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо мені й справді цікаво побачити гніздечко, а його ніде немає – дуриптах бавиться зі мною й заводить у колонію бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, і я – можливо, не цього разу, а трохи пізніше – зайду у раннє літо, засвічене багряним цвітом.

* * *

      «Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квітки. Це бузьків огонь. Густо одна біля одної, мов коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж. Не можу ніколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтінням у грудях, мов на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце…»

      Так починається моя перша новела «Бузьків огонь», яка багато літ втішалася неабияким успіхом серед читачів, оскільки була насправді лірична й вигідно відрізнялася від так званої виробничої літературної продукції того часу, коли майже кожен твір був заражений фальшивою апологією колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комуністичними ідеями…

      А як несподівано вона народилася!

      Ще в студентські роки, коли марно було навіть мріяти про видання книжки, під час літніх вакацій я приїхав зі Львова до Коломиї, а звідти добирався до свого Трача пішки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвітом бузькового вогню. Й тоді навіялася така далека, аж недосяжна, а тому тужно-солодка, з присмаком дитячої встидливості згадка про Анничку, внучку баби Каролі, курна хата якої стояла посеред села на найвищому белебні – під самим небом, і по тому, як піднімався дим з Каролиної стріхи, люди вгадували на найближчі дні погоду.

      Кароля була сварлива і водно воркотіла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруваті левади за село; Анничка котилася з гори білим клубочком, поганяючи Мінку, баба вслід їй без кінця торохтіла, щоб не пускала корову в шкоду, і те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиїй мові ласкавіша тональність; в Аннички мама померла, а батько за політику сидів у Березі Картузькій, тож стара всю свою любов, яку в серці мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникає з коровиною за цариною, і не бачила, що в той самий час з учительського двору вибігав чорнявий хлопчик і щодуху мчав на Пиконівські левади, бо так кохав він Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витіпаний льон, із щічками, мов достиглі паперівки, – як ніхто на світі не вмів кохати; а дівчинка не відала нічого, а може, ще й не могла про таке знати, тільки й того, що звикла бачити, як неподалік від неї тиняється, мов неприкаяний, учителів синок; а йому ж горло заціплювало від хвилювання, він ніколи не обзивався й словом і не дивився на неї, щоб не осліпнути від її вроди; хлопчина зривав бузьків огонь, набирав його цілий оберемок, і коли Анничка гнала корову з паші, він