Полярна ніч. Вагіф Султанли

не береться за це, чи то через те, що високо цінує коваля, чи то просто засмучувати його не хоче. Чекає, може, сам він усе зрозуміє. Однак, все розуміючи, Назір-кіши, тим не менш, знав і те, що, незважаючи на вік, йому важко буде залишитися без роботи, без справи своєї, от і все.

      Вечоріло. Холодний осінній вітер, безжально обриваючи жовте листя з дерев, розкидав їх по вулицях. У блакитній небесній порожнечі, як сон, як видіння, погойдувалась біла хмара. Назір-кіши сидів у своїй «ковальській лавці». Погляд його був прикутий до неба, немов він боявся, що біла хмара зникне. Тупіт, що долинав зовні, вивів його із задуми. Піднявши голову, він глянув у відкрите вікно, на темніючий горизонт і на втомлену худобу, яка поверталася з випасу. Потім, пошукавши поглядом, знову знайшов шматочок хмари, на який дивився.

      Він напружив легені. Так затягнувся цигаркою, ніби назавжди позбавлявся її. Димлячи цигаркою, він знову замислився, і, думки його йшли все глибше і в тих глибинах розмотувались, немов клубок, і він не міг знайти вже ані початку їх, ані кінця.

      Нарешті, він важко підвівся з місця. Знявши з вішалки, надів свою стару, вицвілу куртку. Важко замкнувши двері, попрямував до будинку.

      Назір-кіши постарів. Але сьогодні не старість турбувала його. Ця біда вже постаріла разом з ним за довгі роки. Не думав він сьогодні і про бездітність свою, бо і це горе він давно поховав у серці своєму, дуже давно. Навіть рана того болю вже заросла і забулася.

      Цілий тиждень він нічого не робить. Був час, дотемна не згинав він колін, в день по тридцять-сорок коней підковував. А тепер? Хіба що проїджаючий вершник іноді загляне до майстра за чим-небудь, та зрідка з сусіднього села хтось навідається.

      … Ось ця-то печаль і з'їдала заживо старого.

      В ту ніч до ранку він не зміг заснути, ніби на голках спав, що впивалися в його тіло. Лише під ранок злегка задрімав.

      І знову в молочному світлі ночі мчав білий кінь по білій дорозі. А хто той хлопець на білому коні у білій чусі?[1] Як же обіймає він кінську гриву.

      … Раптом і білий кінь, і хлопець у білій чусі розтанули в молочному місячному світлі. Що потім йому привиділося, що схопився він з ліжка і квапливо покликав дружину Зяріш:

      – Стара, стара, подай мені штани, гнідого повели.

      Зяріш безмовно спала, і на мить старому здалося, що вона – дитина, нетяма, в душі її не знайшли собі місця поки ні горе, ні печаль, тому що тільки такий нетяма може спати так тихо і спокійно.

      Але Зяріш прокинулася. Прокинулася і нічого не зрозуміла. Вона вирішила, що його мучить кошмар або ж з глузду з’їхав.

      І Зяріш злякалася. Злякалася сидячого в білій білизні в кутку на ліжку чоловіка, з яким стільки років лягала в одне ліжко. Ніби окріп їй на голову вилили. В одну мить перед очима в неї пронеслося стільки химерно-дивних картин. В одній з них Зяріш побачила, як дружина Гара Саміда Ерга-Сона, підхопивши поділ, вийшла на село, і, бігаючи туди-сюди по вулиці, кричить:

      «Гей, люди, Назір-кіши з глузду з'їхав, Назір-кіши став божевільним, божевільним, божевільним…»

      – Стара,

1

Чуха (тюрк. – сукно), або чоха, чоловічий приталений верхній одяг типу черкески у народів Кавказу.