Три листки за вікном. Валерій Шевчук

прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стежкою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

      «Стривай, – зашепотів я, – стривай! Ми тоді в садку не докінчили розмови, а вона цікаво почалася. Я багато в цьому світі пізнав, а ще більше не звідав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»

      Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гіллі дерев, вітер, кошлатив одежу, осушував піт на обличчі, синів гайок, а біля нього – нікого.

      «Стривай, – сказали кволо мої вуста. – Зачекай!»

      Але мене ніхто не чекав. Відчував тільки щось тривожне і незбагненне. Прокинувся серед ночі і не міг заснути. Парко було. Голова освітлювалася зсередини різким світлом.

      «Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'їдала моє серце, – не можу забути її!»

      Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок. Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася світла смуга, наче розчухраний промінь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небі.

      «Видіння дороги», – проказали мої пересохлі вуста.

      Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі – це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, – живе у грудях, людське серце.

      Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками, були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиділося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь біжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися мені по обличчі – червоний світ довкола гойдався й палахкотів.

      Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака, що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

      – Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорік він. – Кінь біжить уперед, а для вас виходить – назад. Це знову-таки недобре.

      Не звістив нічого більше, тільки оці два «недобре», а може, не хотів мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузі божому піддаватися отак простацькому марновірству, через це покинув сусіда й подибав на власне обійстя, налягаючи на ціпка.

      Ступив на стежку саду, бо не хотів заходити в дім, де жінка торохтітиме про господарські клопоти, – запраглося самоти.

      «Отут ми й зустрілися, – мимохіть подумав, сідаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»

      Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить видиво розпливлося