Срібне молоко. Валерій Шевчук

чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? – спитав старший лавник.

      – Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?

      Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.

      – Гаразд, – прорік старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

      – Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.

      – Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.

      – Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, – спокійно сказав дяк, – то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.

      – А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

      Дяк засміявся і покрутив головою.

      – Бачите, панове врядні, – мовив із усмішкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

      – Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

      – А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, – і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.

      – Твоє слово, пане дяче! – сказав старший лавник.

      Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.

      – Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, – повів він і встав. – Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.

      Примітки

      1

      Сонце сідає (лат.).

      2

      Земля, обагрена кров'ю (лат.).

      3

      Течія дня (лат.).