Срібне молоко. Валерій Шевчук

червінцем, але не кривилося:

      – Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.

      – Узяв тебе силою? – спитав пан возний.

      Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.

      – Не брехатиму, панове врядні, – сказала цього разу дзвінко Катерина, – не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене – ніколи мені не подобався та й не залицявся.

      Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.

      – Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?

      – Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що він чарівник, усі відають.

      – З чого таке звідали? – запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:

      – Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.

      – Що саме? – спитав пан возний.

      – Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

      – Еге ж, – спокійно обізвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.

      У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.

      – Достеменне це знаєш? – зчудовано згукнув пан возний.

      – Та це, панове врядні, всі знають, – твердо повів Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.

      – Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?

      – Боялася, – спокійно сказала Катерина. – Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.

      – А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.

      Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

      – Дай-но їй ще напитися, – наказав пан возний.

      – Не треба! – мовив залізно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.

      – Чому?

      – Бачите, панове врядні, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, він і справді нечистий, тоді б, сказати, як самі знаєте, мало б народитися чорт зна що: із хвостом, шерстиною та рогами, тямите?

      – А коли б таке народилося?

      Обличчя Петра Сахнюка стверділо, понуро блимнув і не сказав, а відбив чи відрізав:

      – Тоді б узялися за того обіясника громадою. Повісили б, як пса, відтак і спалили, і гріха за нами від того не було б, от!

      – Тепер не боїтеся? – спитав возний.

      – Сказати по правді, боїмося, – повів Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож він, перепрошую,