Сповідь. Валерій Шевчук

дві іскри. Затріщав тин, коні захропли і спинилися, я відірвався від повозу, і мене почало перекидати. Падав у чорну прірву, махав руками й ногами, летів у чорній порожнечі, тягло нестримно мене в неї. Побачив перед собою яскраво освітлене обличчя, чуже й незнайоме, залите густим, неживим світлом. Повіки в того страшного чоловіка були приплющені, а на щоках і лобі поблискували крапельки поту.

      Мені здалося, що з тілом моїм щось відбувається несусвітне: воно скорчилося, задубло, спина вигиналася, а ноги ніби всихали. Руки мені заломило, обличчя й вуха почало пекти. Язик мій розбухав у роті, став сухий і шарудявий, а очі на мить осліпли. Я чув, як стягуються, аж потріскують, м'язи, гострий біль пронизав усе тіло, заболіла кожна кісточка, і кожна жилка затремтіла. Зуби заворушились у роті, волосся стало сторчака; здавалося, ще мить – і навіки втрачу свідомість, поринувши в глупу пітьму. Хотів знайти хоч якесь опертя, за щось зачепитися чи принаймні відчути під собою землю, але й цього не було мені дано.

      Тоді очі мої почали поступово прозрівати. Але це не принесло мені полегші, єдине, що побачив під ту мить: те ж таки жахнюще обличчя і повні лютої зненависті очі. Вони запалали супроти мене, як два сині вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкірені чорні зуби.

      Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер мені шкіру; мозок почав прочищатися, і страшна здогадка раптом освітила його. Я впав на землю, увіч відчув під руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нігтями, і тіло моє кинулося – я побіг на чотирьох. Біг через якісь городи, ламав сухе бадилля, перечіплювався через гарбузиння, падав на тин і звалював його. Жах і розпач гнали мене, як навіженого, але не міг я спинитися.

      Рештки моєї сили пішли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з містечіса. і відбіг трохи в поле, втома звалила мене з ніг. Упав на траву, й тіло моє затрусилося од ридань, тоді як у вухах віддавалося вовче виття. Сльози текли мені по обличчі, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, – я відсахнувся. Тоді пильно обдивився се6е7 як тільки міг у цій темній ночі. Сумніву не було – я став вовкулакою.

      Що було потім

      Наступної хвилі я провалився в чорну прірву. Музика й дзвони, співи й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; мені уздрілися біли, жовті й різнобарвні пасмуги; бачив, як розчиняються і зникають у моїй свідомості обличчя, котрі щойно бачив на весіллі і котрі були мені добре знайомі. Бачив скрипки, що тремтіли, ніби водяні, – ось-ось скрапнуть краплею своїх дек; бачив розкидану барвисту одежу, що помалу розплавлялася й зникала, ніби пожирав її ледь видимий синій вогонь. Бачив замерзлі людські очі, що дивилися вирячено: світлі круглі тіла, що літали довкола мене, як перелесники. Почув голосний, ритмічний стукіт: оголилося й здригалося притьмарене в небі сонце – серце нашого світу. Йшов у якомусь сріблистому просторі, не маючи твердої стежки під ногами, але це руху моєму не заважало. Інколи в тому просторі проявлялися напіврозмиті постаті – не було в них ані голів, ні кінцівок. Йшов повз ті постаті, і мені