Птахи з невидимого острова. Валерій Шевчук

неміряний небесний дім. Це озвалося в Олізаровій душі новим спалахом болю; він знову побачив рідний дім і сивого батька на порозі, дивився той на шлях крізь розчинені ворота – в’їжджали у ворота вози. Вискакував із буди пес, молодий, ласкавий, але й лютий, і лящав, горлав, хрипів на ті вози; батько ж дивився туди далі, де вився білий шлях і де ганяв вітер хмарки куряви. Котилися, закинуті сюди із степів, перекотиполя і синьо тремтіло драглисте, налите сонцем повітря…

      Іван кресав вогонь, і це помітили вартові. «Гей ти! – загорлав один із них. – Що там, собако, палиш?»

      Іван випростався на повен зріст, був спокійний, хоч і билось у нього шалено серце. «П’ю тютюн димний, – гукнув він. – От поп’ю й ляжу спати!» – «Геть звідси!» – загрозливо прошипів вартовий, а Іван поволеньки пішов до своїх…

      – Я гадаю, ваше милосте, – сказала тонко Павучиха, – тепер ми вже не нудьгуватимемо за обідом. Те, що розказує наш гість, таке цікаве! Це трохи чудна казка, я в ній не все розумію, але цікаво…

      Вона заморгала, закліпала сірими повіками, і на одній із них навіть сльоза блиснула.

      – Чи зручно й вигідно вам у нас, пане? – спитав князь.

      – Мені зручно й вигідно, – відповів ґречно Олізар. Я безмірно вдячний за турботи і, коли зможу відплатити вам оцими нікчемними розповідями, буду щасливий, – він зирнув на Гальшку, власне, на крайню з дівчат, яку подумки визнав Гальшкою. – Але… я хотів би попросити у вас… я вісім років не був удома, а там батько, й мати, й сестри мої любі… я хотів би просити вас відпустити мене якнайшвидше…

      В покої зависла тиша. Олізар здивовано озирнув усіх. Князь дивився поверх його голови, обличчя його було незрушне й наче сумне; пані Павучиха хитала головою, немов співчувала йому, але погляд її був так само холодний; четверо дівчат видалися чотирма замерзлими в лід бурулями, тільки крайня з них звела вгору плече й загадково всміхнулася. Вояки монотонно жували, одновимірно підносячи до рота по шматку смаженини, кусали м’ясо великими й міцними зубами, і, здавалося, не було їм до цих розмов діла. Слуги позавмирали безтілесними тінями по кутках, і Олізарові здалося, що їх виплетено з павутини.

      – Я щось не так сказав?

      – Ні, ні, – запоспішила Павучиха. – Це я не те сказала, – вона подивилася винувато на князя і стала подібна до суки, яка лащиться до хазяїна, хоч знає: буде бита.

      – Шлях людський, – заскрипів, мов прокинувшись, Розенрох, – то смуга нещасть, бо й часові успіхи, які гріють нас, – це тільки видозміна нещастя. Великодушний той, хто вміє назвати нещастя щастям і жити в тому. На шляху до волі ставиться стільки пасток та силець, що годі бути впевненим, чи подолаєш його. Сильця ті, перевісища, – дух самого подорожнього, адже все відбувається в нутрі розумної істоти. Дійство – це гра наших первнів, соків серця та мозку, через це спокій – єдиний лік наш…

      Розенрох звів на Олізара маленькі блискучі оченята, й ті оченята чомусь нагадали Носиловичу загадкові золоті ґудзики на стелі й під ліжком. Горіли в дощовому при смерку, що заповнив