Птахи з невидимого острова. Валерій Шевчук

сльози полегшення.

      – Хотіли щось сказати? – почув він князевий голос. – Чи визнаєте вину свою?

      – Визнаю свою вину, – швидко сказав він.

      – Яка ж ваша вина?

      – Все, що зволите, то і є моя вина, – так само швидко відказав Олізар.

      – Ви хотіли тікати?

      – Я хотів тікати.

      – Чому?

      – Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.

      – Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?

      – Присягав, – сказав він крізь сльози.

      – Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! – вигукнула пані Павучиха.

      – Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, – сказав Розенрох.

      – Велика кара! – крикнули, як ворони, вартівники.

      – Кара! – відгукнулися тонкі голоси дівчат. Розв’язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м’яку, сиру землю.

      – Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.

      – Я зроблю все, що накажете! – пробурмотів Олізар.

      – Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.

      – Мені жаль себе, – відказав Олізар.

      – Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

      – Я його вигадав, – відгукнувся Олізар.

      Князь поплескав його по плечі.

      – То тільки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…

      – Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, – сказав Олізар.

      – Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!

      – Хочемо дослухати вашу оповідь, – докинула пані Павучиха.

      – А після того? – спитав з надією Олізар.

      – Після того? – перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. – Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? – спитав, князь.

      – Тоді ми вас відпустимо, – сказала стара добродушно.

      – Ви забуваєте про море вічної згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності