Навіжена. Іван Нечуй-Левицький

вернулась в гостинну і причинила за собою двері. За дверима хтось тихесенько чалапав по хаті. А Марусина мати не виходила.

      Маруся знов вийшла і винесла два стакани чаю і поставила на столі один стакан для себе, другий перед Ломицьким. Ломицький ждав, що стара от-от вийде в гостинну з стаканом чаю. А вона не виходила. Вже й чай випили. Побалакавши вдвох з Марусею, Ломицький почав задумуватись. Розмова рвалася. А стара, знать, вешталась, чалапала по кімнаті тихенько, крадькома і все-таки не виходила.

      «Може, моя святителька і правду казала… Погано…» – подумав Ломицький.

      – Ви любите музику та співи? – спитала Маруся в Ломицького.

      – Любив колись… дуже та й тепер люблю… – обізвавсь Ломицький.

      – Я трохи граю і вмію навіть сяк-так співати. Ви любите українські пісні? Я їх багатенько вмію співати, – сказала Маруся.

      – Люблю. Коли ваша ласка, то заспівайте, – обізвався Ломицький.

      – Ви самі українець і, здається, херсонський, земляк моєї мами? – спитала Маруся.

      – Еге, – сказав Ломицький.

      – Ви, певно, цікавитесь українською літературою. В кружку моїх товаришок деякі зацікавились українськими книжками. І я читаю їх, бо й я українка, тільки міська. А ви любите українські книжки? – говорила Маруся, аби будлі-чим зацікавити в розмові Ломицького.