Навіжена. Іван Нечуй-Левицький

руках. Животій, терпи, мовчи та диші – поставила йому девізом школа і система. І він тільки животів, мовчав та дихав… Цю привілегію – мовчати та дихати – й зоставили йому…

      – Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався, – сказала Христина. – Вам би в ваших літах скоком-боком та вибриком! Отак-о!

      І Христина підібрала трошки руками сукню і вдарила тропака, а потім зробила кілька скоків козачка легенько, плавко й граціозно, – зовсім так, як танцюють молодиці та дівчата. Ломицький осміхнувся і якось повеселішав. Христина вміла розвеселити й розважити і дуже невеселих і понурих людей.

      – Але знаєте, що я вам скажу? – сказала Христина. – Наберетесь чимало клопоту, поки добудете свою царівну з зачарованого замку…

      – Чому так? – підняв голос Ломицький.

      – Та так… – сказала Христина. – Маруся і справді пречудова, вродлива дівчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але її мама… будете мати з нею багато клопоту.

      – Та чого ж так? – спитав трохи з переляком Ломицький.

      – Це така баба, в котрій сидить дві бабі; сидять і одна одну за коси смикають та скубуть, – сказала Христина.

      – Не розумію вашої загадки: переложіть її на звичайну людську мову, – сказав Ломицький.

      – Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже – надворі година, то розумій, що йде дощ, – сказала Христина.

      – Цебто вона неправдива людина?

      – Зовсім-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються її молоді товаришки, дуже ліберальничають, говорять про жіноче питання. Стара наслухалась, і їй здалось, що вона й сама молоденька, лібералка, бо вона й справді має себе за молоденьку. Знаєте пісню:

      Захотіла стара баба молодою бути:

      Натикала за намітку зеленої рути.

      – Знаю, знаю, – сказав Ломицький.

      – Оце ж вона й є! – крикнула Христина. – Вона на словах і лібералка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служби панчоху плете, а крадькома молебні та сорокоусти наймає. Каже, що читала і Дарвіна і Спенсера.

      – Чи справді ж читала? – спитав Ломицький.

      – Читала вона так само, як я, – тільки чула, як дочка часом читала. Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничів, ненавидить, бо, бачте, палко встоює за жіноче питання…

      – Невже! – аж крикнув Ломицький.

      – А що, злякались? Але ж з вас і панич! Гей ви! йдіть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом, – сказала Христина і знов штовхнула хлопця під бік. – Тільки пам'ятайте про двох бабів в одній бабі; приступайте до тієї, котру подужаєте.

      – Оце ви мене аж налякали, – сказав Ломицький. – А може, ви говорили так собі, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.

      – Цебто я брешу? Вибачайте, бо я інститутка, а інститутки – святительки, а не брехухи, – сказала Христина. – Йдіть вже, йдіть! Боже вам допоможи впіймати за роги та залигати того модного, хоч і старого, Дарвіна чи Дарвінку, – сказала Христина.

      Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевої і задумався.