Апостол черні. Ольга Кобилянська

культури у своїй окрузі, у своїм змислі й не жив би марно».

      – «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить і шанує наш селянин свого апостола! – докінчила мати. – Відтак, колись нехай би вже він поблагословив свою матір до вступу у вічність».

      Та його власні молоді мрії оставались поки що без виразних контурів і рішучих вирішень і були у більшости противні тим його родичів.

* * *

      Повний охоти до життя, він чувся й іноді ніби непоборимий в захваті до борьби з життям за здобування своєї, хоч неясної, мети, з іншим разом мав він в своїм вісімнадцятьлітнім віку часи, де неначе жив лиш мріями. Се було тихими, зористими ночами, літом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився він в сні, чи на яві. Мріяв з розплющеними очима про такі самі якісь ясні, місячним світлом, ніби фосфором, пронизані ночі, повні чудного настрою, в котрих ніби перетворювався в здобуваючого великого сина України.

      На якім полі?

      Се він вже не знав.

      По разові знову опановував його меланхолійний настрій, що виникав з питання, чи дійде він без перепон до мети? Чи буде філологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психічного терпіння він уникав, бо воно так само паралізувало, як убожество, через яке мусів не одного хосеного і збагачуючого свідомість зрікатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолійного хаосу, віщуючих і негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зімля, неначе з серпанку, не чия інша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що він переможе.

      Але як не раз вже, так і тепер, не добулася повна відповідь з глибини його нутра на поверхню порішень, а осталася й надалі непевним миготінням до часу зрілого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого від таких фантастичних ферментацій, засуджуючи їх, як наслідки читання поза північ модерних авторів, а межи ними данських і російських[10] – і вертався до улюблених класиків, кращих народів, особливо до великого німця Ґетого[11] і Шекспіра[12]; або шукав великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба… за рідну землю і за переслідування ворогами українського народу. Коли ними наситився, і мов по проходах по чистилищу наче віднаходив згублений, а правдивий, свій ґрунт, на якім почував своє призначення діяльности, зрівноважувався і йшов в науці далі.

* * *

      Послідні вакації Юліяна, котрі мав перебувати в горах на Б. у своєї тітки, випали лиш дуже коротко.

      Коли прибув на місце, застав найкращу погоду і, з жадобою птаха, помчав зараз першої днини в ліс і гори. Відтак вже день в день ходив.

      Муж його тітки, надучитель народних шкіл, що визнавався прегарно в романтичній околиці місцевости М., супроводжав його до деяких місць, даючи йому відти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися білокаменисті скелі з-посеред густих лісів;

10

Автори данські і російські – йдеться про лектуру молодого Юліяна Цезаревича, адже часто аж до півночі він зачитувався «авторами данськими і російськими». Як це часто буває, авторка переносить власні читацькі уподобання на особи своїх улюблених героїв. Зокрема, із «Автобіографії» (1903) О. Кобилянської дізнаємось: «Найбільший вплив з чужих літератур мав на мене російський писатель Тургенєв і Достоєвський […] Пізніше перейнялася я датською а і всією нордландською літературою, з-поміж котрої став моїм справдішнім учителем Jens P. Jacobsen» (Якобсен Єнс Петер).

11

Гете Йоганн Вольфганг (1749–1832) – німецький письменник, мислитель, природознавець. Роман «Страждання молодого Вертера» (1774), п’єси «Іфігенія в Тавріді» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поема «Герман і Доротея» (1797), поезії «Вільшаний король», «Міньйона» – найвідоміші у творчості Й. В. Гете. Трагедія «Фауст» (1773–1831) є вершиною творчості Гете й водночас одним з найвизначніших явищ світової літератури. Творчістю цього класика захоплювалась і сама О. Кобилянська, і герої її роману.

12

Шекспір Вільям (1564–1616) – великий англійський драматург і поет. Автор таких визначних творів, як «Ромео і Джульетта» (1595), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605). Літературознавці поділяють творчість В. Шекспіра на чотири періоди, причому до третього (1600–1608) відносять трагедії «Юлій Цезар» (1599) та «Гамлет» (1601), які ознаменували перелом у творчості В. Шекспіра. Причому «Юлій Цезар» є політичною трагедією, де автор, прагнучи до життєвої правди, вибирає тотально трагічний для всіх учасників конфлікт. У фіналі гине Цезар – герой, і смерть видатної людини змушує гостріше відчути контраст між величчю загиблого і посередністю того, хто залишився живим – Брута. Драматичний конфлікт стає причиною, що веде Брута до самопізнання. У цьому – головна мета драматурга.