Вінець Життя. Михайло Нікітін

твої загадки. – з іронією говорить Ангела.

      Я вийшов з прихованого кабінета і побачив, що Роджер жестом закликає мене підійти. І не дарма, він показав мені, що це не мала кімната яка вказана на плані евакуації, а цілий міні штаб і звідси є вихід, а точніше виїзд. Більше того, був і автомобіль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси їжі, батареї для зброї, інструменти та багацько наборів для виживання. Окрім того, два заряджених світложектора. На мить всередині мене замайоріла надія: це наша можливість поїхати звідси назавжди та забути про все, що відбувалося, але ці мрії довелося відкласти. Старий Джо й досі знаходився там, тож, навіть якщо нам вдасться виїхати звідси, повернутися таки доведеться. Ми зібрали знахідки в сумки, закинули їх у салон автівки та Роджер спробував завести двигун. Марно.

      – Може відкриєш капот, любчику? – спитала бабуся.

      Поки ми чекали на пасажирському сидінні, він вийшов та відкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попіл, вони не повинні отримати бодай якусь інформацію. Лише потім під'єднай акумулятор та виїжджай".

      – Вони навіть це передбачили, – тихо сказав Роджер.

      – Що там, Родж? – обізвалася Мей.

      – Мей, візьми каністру з бензином. Ми маємо тут все знищити, це їхнє прохання. – Роджер.

      Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рідиною все навколо та кинула па підлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив приміщення.

      – 

      Гарно… – захоплено сказала Мей, сідаючи в автівку. Я вмостився поруч, і Роджер нарешті завів двигун. Ми на повній швидкості виїхали з палаючої будівлі. В вікно я бачив, як задній вихід віддаляється, а все, що колись створив мій дідусь та його друг, поступово перетворюється на згарище. У моїй пам'яті спливли спогади про часи, які я провів зі своїм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дід часто перевіряв мої вміння та навички за допомогою різних задач на логіку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумію, що так починалася моя підготовка до чогось більшого. Моя голова просто вибухала від думок, які я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустріч з дідусем та всі наші прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирішували загадки, знаходили нові маршрути. На столі в тому кабінеті я навіть помітив один з ребусів, який нам не вдалося вирішити разом, мабуть він забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись він дав мені кубик Рубика та сказав, що я ніколи не зможу зібрати його. Та я впорався за 3 дні. Також одну з наших прогулянок парком де він сказав мені слова, які тоді я не зрозумів, але тепер все стало на свої місця: "Даніель, одного разу ти зустрінеш ангела, який допоможе тобі вирішити всі загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зі мною, і питань стає все більше. Як дідусь міг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустріч. Іноді, мені здається, життя рушить нашими думками і мріями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мріємо про щось, навіть не задумуючись про те, що коли це