Вінець Життя. Михайло Нікітін

на житло і проїзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанію твоїх покидьків, які розіб'ють мої вази після кількох пляшок пінного. – Джо.

      – У мене немає друзів. Не переживайте, містер Джо. – я.

      – Чудово, сподіваюся інші питання ми вже вирішемо на місці. – Джо.

      – Я просто не дуже вмію заводити друзів, зазвичай мене всі кидають, тому я завжди один. – я.

      – Чого ж так? – Джо.

      – Людям не цікава дружба, всім потрібні понти. – я.

      – Вважаєш? Ти просто не зустрічав дійсно гарних людей, хлопче. – Джо.

      – Можливо, але у школі мені саме такі люди й траплялись. – я.

      – Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.

      – Звичайно, містер Джо. – я.

      – І навіщо я це сказав… – Джо.

      – Що-що? – я.

      – Нічого, берись за роботу. – Джо.

      Я вирушив за ганчірками в підсобку та взявся до справи. Так, в перший робочій день у крамницю так ніхто і не зайшов, я лише мив підлогу, вичіщав старі предмети та спостерігав за тим, що відбувалося надворі. Раптом, підійшов старий і сказав:

      – Ден. Запам'ятай, вночі не виходь на вулиці цього міста, ти не знаєш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.

      – Ви про що? – я.

      – Просто не виходь. – Джо.

      – Д… Добре. – я.

      –Надобраніч. – Джо.

      –Надобраніч, Джо. – я.

      Джо піднявся на ліфті та попрямував до своєї кімнати, а я читав книгу, коли у крамниці за 10 хвилин до зачинення увійшла дивна стара. Її повільні кроки привели до каси, і вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибігла з крамниці, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нічого не розумів, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своєї кімнати. Однак, коли я відчинив вікно та писав листа своїм батькам, я побачив моторошне нічне місто, порожнє та покинуте. Раптом мої почуття ожили, і я почув як вітер гуляє містом, і у цій атмосфері мені стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамниці, я відчув, що мене переслідують, і швидко війшов всередину, зачинивши двері на замок. Але коли я приліг на ліжко, мої думки перенесли мене в інший світ, наче потік свідомості, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нічого не вічне у цьому світі, що люди завжди намагаються утримати щось, але нічого не в змозі зберегти. Життя проходить повз нас, і ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочікуваностей та змін, що змушують нас прилаштовуватися та змінюватися.

      Ранок. Найменш улюблена частина більшості жителів планети. Ледь відкривши очі, я подивився у вікно, звідти сонце випромінювало світло на всю кімнату. Сірі тона кімнати стали світлішими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у ній в останній раз жили півстоліття тому. За вікном кипіло життя, автівки невгамовно сигналять на перехресті, люди постійно біжать у незрозумілому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зіткнення двох авто і натовп вже зібрався там. Витягають людей з машин, вони живі, це стало зрозуміло,