Перехресні стежки. Іван Франко

неробів та марнотратників, що ссуть його, мов п’явки. А совітник Н. і зроду був вісімнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печеніжині, засудив сам якогось хлопа на смерть і зараз же написав до Голомуца[6] по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печеніжина, довідалися вищі власті про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали у Кульпаркові[7], а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильні плечі, протекція. Іншого були би спенсіонували, йому позволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він ніяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналі, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, – а гм, гм… Зате совітник М. – картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, та й далі до кав’ярні. Там уже жде на нього партія, в кождій порі дня інша. Жінку має язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’ємом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совітник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпка, бо як магніфіка зловить, то не питає, що то пан – совітник і що народ збігається, а бере пана радцю за боже пошиття і тягне додому, а ще приговорює по дорозі, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім суді її найгірше бояться всі. Навіть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була історія…

      Скінчили обід, позакурювали цигара. Євгеній велів принести чорну каву. Стальський усе ще оповідав міські сплітки і судові скандали: про третього совітника, про ад’юнктів, далі перейшов на політичну власть, перемив кістки пану старості, пані старостині, панам комісарам і лагодився перескочити до податкового інспектора, коли Євгеній, випивши каву, зирнув на годинник.

      – Ну, пане Стальський, – мовив він устаючи, – дуже мені приємно в вашім товаристві, але пора мені до мойого готелю.

      – Ай, ай! – мовив Стальський, зирнувши також на годинник. – Ото я забалакався, а то вже далі третя. У мене в канцелярії також троха рестанцій. Не буду заходити додому, а піду просто.

      Євгеній подзвонив, заплатив і вийшов. Йому хотілося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообідній гумор, але Стальського не так легко було спекатися.

      – Пане меценас! – мовив він зворушеним голосом. – Позвольте мені віддячитися вам за вашу добрість і за нинішнє угощення!

      – Але ж, пане, нема за що. Мені самому… все-таки краще удвох, ніж самому обідати.

      Вони були на вулиці перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.

      – Ви куди тепер? – спитав Євгеній.

      – О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.

      – Але я не хотів би забирати вам час.

      – Але ж прошу! Що мені з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярія не втече.

      – Значить, і ви кавалер, коли вас не тягне

6

Голомуц – Оломоуц, тепер місто в Чехії.

7

Кульпарків – у ХІХ ст. село поруч зі Львовом, де була психіатрична лікарня. Тепер – у межах міста. «На Кульпаркові» – у психлікарні.