Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

смайлик вдогонку.

       Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30.  Я потер заспані очі і напружив зір, аби розібрати написане.

      «Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забудь свій ламінекс», – позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тією дужки? Хіба латиноамериканці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?

      «Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені її поки не видали».

      Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані.  Чому так завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запланувати, так все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш – все йде не так і погано. Так і підмиває зробити неправильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.

      «Це проблема?» – мої роздуми перервало наступне повідомлення.

      «Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з краплею поту для виразності і дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» – дописав.

      «Хах, з роботи я так і не вийду. Зустрінемось у крю-месі через півгодини».

      Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманітним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно крутиться навколо одних і тих же трьох-чотирьох місць на кораблі. Невже щоб я не робив і де б я не жив – воно буде незмінним набором одних і тих же ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?

      Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Теж саме відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч ні разу тут не був.  Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом.  Але у відповідь – як завжди тиа.

      – Не проти, якщо підсяду? – спитала вона і усміхнулась мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

      – Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

      – Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.

      – Значить, залишилось тільки дочекатись наступного канадського порту.

      – Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

      – В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсобках, коли світло вмикаєш.

      – І ти би втік?

      – Я вже рік як втікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалась назва моєї крани. І поки вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. На скільки це можливо для крю корабля. Навіть американським