Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

Читать онлайн.
Название Жінкам на кораблі не місце
Автор произведения Сергій Віталійович Кондратов
Жанр
Серия
Издательство
Год выпуска 2024
isbn



Скачать книгу

смайлик вдогонку.

       Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30.  Я потер заспані очі і напружив зір, аби розібрати написане.

      «Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забудь свій ламінекс», – позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тією дужки? Хіба латиноамериканці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?

      «Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені її поки не видали».

      Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані.  Чому так завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запланувати, так все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш – все йде не так і погано. Так і підмиває зробити неправильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.

      «Це проблема?» – мої роздуми перервало наступне повідомлення.

      «Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з краплею поту для виразності і дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» – дописав.

      «Хах, з роботи я так і не вийду. Зустрінемось у крю-месі через півгодини».

      Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманітним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно крутиться навколо одних і тих же трьох-чотирьох місць на кораблі. Невже щоб я не робив і де б я не жив – воно буде незмінним набором одних і тих же ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?

      Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Теж саме відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч ні разу тут не був.  Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом.  Але у відповідь – як завжди тиа.

      – Не проти, якщо підсяду? – спитала вона і усміхнулась мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

      – Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

      – Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.

      – Значить, залишилось тільки дочекатись наступного канадського порту.

      – Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

      – В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсобках, коли світло вмикаєш.

      – І ти би втік?

      – Я вже рік як втікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалась назва моєї крани. І поки вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. На скільки це можливо для крю корабля. Навіть американським