Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка. – Ось тут і копай…

      Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.

      Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:

      – Досить! А то й ребра потрощить!

      І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька.

      – Може, чимось прикрити?

      – Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.

      Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.

      Довго не міг заснути в ту ніч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.

      А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) – пісний на вид чолов'яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.

      Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.

      – Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями – хрясь!..

      – Хто ж її викопав?

      – А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа…

      Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей.

      От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!

      МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА

      Я довго сердився на зрадницю Олю. Не міг їй простити байдужого вигляду, з яким вона пішла геть, коли дядько Матвій лікував мене кропивою. А вона, помітивши, що може втратити одного із своїх вірних васалів, почала проявляти до моєї кирпатої особи посилений інтерес.

      І як вона це майстерно робила! З якою чисто жіночою спритністю, ще зовсім підсвідомо, закидала ласкавенький гачечок своєї прихильності то з одного, то з іншого боку!

      Перше, що вона зробила, це подружила із Сонькою. Із Сонькою, яку терпіти досі не могла, з якою не раз билася іще з першого класу, бо вжитися з Сонькою міг хіба що ангел небесний.

      Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили під час перерви, обійнявши одна одну за стан, про щось шепотіли, а коли я пробігав мимо, починали сміятися.

      Я вдавав, що те мене ніяк не обходить. Хоч усе більше сердився на Олю, а Соньку – ту прямо з'їв би! Строщив би разом із її великим ротярою, з світлими розбишакуватими очима – і кісточок не лишив би!

      Потім Оля почала ходити до Соньки готувати уроки – і розбила всю нашу компанію: я не міг тепер і носа поткнути до Соньки. Ванько, забігши до мене увечері, здивовано допитувався:

      – Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поїли…

      – Мені краще самому! – відповів я гордо.

      – А ти знаєш, яка розумна Оля! – захоплено говорив Ванько. – Лузає задачки, тільки лушпиння летить!