За сестрою. Андрій Чайковський

вигукували й заганяли товар у ворота. Поважні корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вівці мекали, тиснулись в гурток, а коні розбіглися по майдані та скубали траву.

      Корови й не гадали виминати вулиці, а йшли в саму середину між дівчат. Настав великий крик і сміхи, усе розбрелось. Дід Андрій сидів із сусідом Панасом на призьбі. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.

      – Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.

      – Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…

      – Ходив я сьогодні вранці в царину, – аж душа радіє, таке все повиростало.

      – Щоб хоч сарани не було…

      – От і не говори! Хай свята Покрова заступить, – сказав Панас і перехрестився…

      – Та я цього не бажаю, але всяко буває…

      В цій хвилині надбіг гурток малих хлопців, що гнались за дівчатами ровесницями та вигукували, сміючись…

      – Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…

      – Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дід Андрій.

      Та хлопці на це не зважали, а ганяли далі. Один хлопець піймав Ганю за плече та так сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилині прискочив до нього Павлусь і схопив за в’язи.

      – Як ти смієш? Це моя сестра…

      Цей обернувся і вхопив Павлуся теж.

      Стали борикатися.

      Павлусів противник був старший і дужчий. Він ухопив Павлуся півперек і тиснув цупко руками. Оба червоні, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх інші і придивлялися, хто кого переможе, хоч усім здавалося, що Павлусь не дасть ради.

      Та воно не так сталося. Павлусь підніс вгору свого противника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю.

      Тому стало соромно і лежачи ще, він став Павлуся бити кулаками…

      – Гов! Півні! – гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славні козаки будете…

      Хлопців наче б водою обілляв…

      – Не зачіпай Гані, – говорив Павлусь, – ніхто не сміє її торкнути, а то поб’ю…

      – Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке «не чіпай мене»…

      – Павлусю, ходи сюди! – закликав дід Андрій…

      – Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…

      І всі стали розходитися до дому. Тепер залунала пісня по цілому селі між хатами. Нікому не хотілося розставатись із таким напрочуд гарним українським вечором…

      Гомін почав стихати. Де-не-де мекала вівця. Від степу долітали гомони дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сім’єю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він поглядав на зорі, міркуючи, яка буде погода. Надходив час сінокосів, людям треба було погоди.

      Відтак зняв шапку і почав півголосом молитися.

      Серед молитви почував якийсь внутрішній неспокій, наче б чогось тривожився. Відмовляючи акафиста, якого знав на пам’ять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.

      Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.

      – Співаєш,